Главная страница | Философия и логика | Polus Coeli, або Ялгобра Рутеніка. Украинский оригинал

Polus Coeli, або Ялгобра Рутенiка. Украинский оригинал
Артемий Ладознь
Генезис зла, в частности клубного (обобщенного) расизма, отслеживается к крайне-самостной роли худших (мнимоизбранных), что неизменно ополчаются на истинно лучшее и подлинно самобытное, не без оснований видя в последнем опасность для себя. Каждый может и должен образоваться во… вселенную, – что относится и к чудному городку, и к Земле. Гурман найдет в этом SIPP-трактате переплетение философии, новой математики и поэзии. Автор смеет надеяться, что книга эта посеет мир, и прежде всего – в умах.

Polus Coeli, або Ялгобра Рутенiка
Украинский оригинал

Артемий Ладознь

© Артемий Ладознь, 2020

ISBN 978-5-0051-2558-3
Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero
Polus Coeli, або Ялгобра Рутенiка
Зобралось було елiтство
Злегка впитись, ще й злягтись—
Вшист зепсуто файним мiстом:
Ся вбрусило на Всесвiть!..
Вiрте чи нi, а все почалось саме так: мiстечко постало Всесвiтом, нехтуючи статуси столиць та розмаями континентiв! Звiсно, тим i скiнчилось. Коли то взагалi сумiсне з кiнцем чогось… Гори понизились, доли пiднялись: елiта пильних свiту сього з «живих пiдручникiв» перетворилась на матерiал та ввiднi данi, сировину й деревину, hyle & xylos, та мають шанс ожити через преображення, путь до себе, цiлення до цiлостi…
Сакраментальна заповiдь амбiтному письменниковi – писати лише у разi неспроможностi «не коiти того з собою» (та читачем, що з ним кортить неодмiнно подiлитись чимсь невблаганно страшним, утiм розрадою просякнутим) – доведеться переiнакшити, адресуючи парафраз читачевi: як спроможетесь, не читайте цiеi книги! Надто – ii остатньоi частини. То чим навiяно отой острах? Іронiчно, задля осягнення того, доведеться… таки прочитати. Здаватиметься подекуди, що занурення дедалi важче, та й винагорода рясна не забариться! Тодi зобачить допитливий спостерiгач, як фактажна лiнiя Меридiану Чарна града викривае наявнiсть цiлого простору понад Polis Celaniensis; самий же вiн iз цятки сягае полюса, височiнi свiтлоi, всесвiту Рутенiки та ii метафiзичноi Ялгобри. Фест же тезоiменний явить убрус свята справжнього, невiдчужуваного, котре всерединi кожного (званого), коли е цiле усерединi всiх (обраних). Самозванi ж та самообранi матимуть нагоду для чи не остатньоi рефлексii, безкровно-чорнильноi покути, зцiльнення замiсть «iнтегральноi» марноти, внутрiшньо-зяючоi чорноти…
Та ж ми не звiрi, i волiемо скоротити спудейовi труд, виокремивши основне-хоснiвне: потрiбною, конче потрiбною е… бiй-пря. Вiйна сутнiсна, метафiзична, сокровенна – як вихiд з бiйнi громадянськоi. Джiгад глибинний задля уникнення криваво-поверхневого, борня горня замiсть ницого нищення, dеtente як альтернатива атентатовi. Так або нiяк; всi – або нiхто. Бо свiтом та вiком сим правлять не карма (детектуйте у наступнiй грi, як згадаете себе у минулiй), не каузальнiсть (спiльноти iнтерактивно-складнiшi за квантову динамiку), навiть не закони ньютоновi, а взаемнiсть – невблаганна та наймилостивiша. Аби виграти битву, потрiбно не нарощувати ресурсну мобiлiзацiю (то призведе до ескалаторноi симетрii) а, навпаки, скорочувати, – переходом до iншоi модальностi. Дарувати буття, аби мати буття. Визнавати свободу, бо самим забракне: навколiшкування клякне д-цабаня!
Мiж свiтлом буття та пiтьмою небуття пролягае сiра зона iррелевантноi невизначеностi, область умовно-престижноi нiкчемностi. Яскравiсть ii строката ледь-кедь межуе з глибиною. Індивiдуальнiсть ii не мае спiльноi части з особистiстю та ii спромогами, а вiдтак не вирiзняеться природою вiд натовпостi. Як не ворогують ii природна лiтеплота з кон’юнктурною пасiонарнiстю, ледве-що знайомою з вiзiонарнiстю. Тих, що обрали нiкчемнiсть, марно зголошувати до достоiнства: гiднiсть вони вбачають у належностi до елiтно-унiформного, модньо-iнклюзивного та ворожого до всього, що йме Основу.
Ця земля, з ii полiтичними меридiанами та цивiлiзацiйними паралелями, мае своiх героiв. Та iх або забули, або не знають; iх або зраджено, або ж не народжено. Хто ж вони?
А чи не «вондурував» вельмишановний читач, з чого то фiлософи в нас не вельми у чести? Маю до того гiпотезу: бо зашановано в нас… сучлiт. Саме так. Адже е, скажiмо, неолiт, а е – СучЛiт. Зi своiми мамонтами та динозаврами, людиноподiбними мавпами та хамелеонами, плазунами й одноклiтинними, своею компактною та по-нiцшеанську циклiчною хронологiею з одвiчним повторенням коханих чорних мiфiв. Гаразд, вмовили: мiтiв, мютiв, митiв чи як там ще заманеться черговiй комiсii адаптувати грецьке слово mythos, хай iм грець! Нiколи нi Сковорода (хоч би його «сродна праця» передувала смiтовiй «невидимiй руцi»), анi Лариса Косач (попри потуги догодити «свiдомiй» матерi) не посядуть чiльного мiсця вперед слiпих «провiдникiв» (та не кобзарiв), аж допоки «iнтегральний» нацiоналiзм е останнiй бастiон «щироi» iдентифiкацii, приватно-правдивого гештальту, еталоном для наслiдування, апофатичним мiрилом-правилом зради. Чого чи кого? Всiх – усiма. Адже побоювання здоймаеться не актами пiдступного iнакомислення, а ще хоробрiшою та хоробливiшою схильнiстю до мислення як такого. Що воно не бувае некритичнiм, тож i епiтет «творче» тут виступатиме не апологiею, а радше обтяженням, додатковим «левериджем» сумлiння. Судом у собi. По кiм цiлiнганя, Цильу? Творчий ес – циж не смiеш не мислити. Зрадив справжнi питання та зрiкся зусиль – вiдтак не можеш волати за «суцiльну зраду». Наплював на мисль та сумлiння як гранд-цiнноти, вiдповiдно стули пельку щодо цiнностей, а заразом припини соромiтницьке-безпековий ексГiБiцiонiзм пiд личиною патрiотизацii й боротьби з ГеБнею.
Навряд чи можна сучлiт охрестити хрестом. Радше то карма. Приреченiсть фiлологiв до вiдчуття покликання писати, журналiстiв – до заперечення необхiдностi знати будь-що за презумпцii всезнання та всеправоти. Амбiцii, нагнiченi самою лиш фаховою належнiстю. Десь подiбно до того, як релiгiйна чи регiональна iдентичностi подекуди спонукають людей бути радикалами поверхневими, бунтiвниками позасенсовними та хамами «iнтелiгентстуйонцими» саме через iнерцiю, момент сили (а радше – знепотентовнiсть до бiльшого) та успадкування концепцii чи перцепцii гiдностi як глузування з совiстi й гiдностi iнших, як унеможливлення Іншого-Гiдного, як ототожнення iнакшости з екзистенцiйною загрозою. Коли «вiд духовностi нудить», i саме чистота розуму, а не нерозбiрливiсть у стосунках, осмiюеться як чорнота. Коли бiснування е сума iснування.
Та побутуе рiд «мучеництва розуму», котрий вже точно не е анi хрестом, анi кармою. Швидше – самодiагностуванням. Коли заклик плеснути склянку вороговi в обличчя, аби дочекатись реакцii та довести тавтологiчну ворожiсть, мае ознаки ескалаторного самоствердження. Антецедент стае консеквентом, iнварiантно-тотожно вдаючи ката жертвою.

Римуючи передмовою бекграундовою
Перемикаючи клавiатуру межи «мовою найавтохтоннiшою» й «лайкою окупантською» та помiчаючи забагато непроханих паралелей, органiзатори (хости, або гости) volens-nolens помiчали присутнiсть у меню текстового редактора (наразi не лiцензованого та й давно вже не апградованого) ще однiеi з мов достатньо давнiх, аби iгнорувати можливiсть використати таку заради кодифiкацii гостей. Отже, окрiм iмення власного (мабуть дещо пiднесеного та стилiзованого з метою сигналiзувати безупинного поступу вперед), кожен з наратовних отримае й новi iмення – звiсно, винятково задля «меддльування» у пiдступнi пляни агресора. (Пильний читач помiтить, що ми дозволятимемо собi так само вiльно перемикати мiж стандартами та «диялектами» мови, давнiшоi за пракрiтi й настiльки ж далекоi вiд стандартизацii, що втiм не заважатиме суворим та безапеляцiйним вирокам численних комiсiй та iнститутiв нацпам’ятi).
Коли ж бува комусь видаватиметься, що найменування нашого оповiдання (див. Лексикон прикiнцевий) вiдсилае до кодових iмень Пауля Целана чи то пак Паула Коельа-урфатера-допотерiанського-магiкореалiз/у/мА-клубного (перепрошуемо за франкову демотику купюрових взiрцiв), то повсякчаснiсть зазвичай вiдповiдае на це непросте питання майстернiше за сучаснiсть.

Отож, дiйовi особи:
Європеенко (Гюбро-Жебрий), же також фiгуруватиме як Рофе Леха («зцiли-ся/iдол-для-себе/нарцис»); славетний тим, як спочатку надурив агресора, «зворушивши» на декiлька премiй за вiдданiсть традицiям мовленнево-мисленневого окупування та згодом, облишивши родину напризволяще, втiк з окупованих земель задля поробляти евроремонт у колисцi усiх прадавнiх наративiв.
Бойчишен (Вуйкiв), вiдомий вiдтепер як Бейт Смiхот-ве-Хохмот (або Самех ди Змарей): здобувши, як бiльшiсть несвiдомих дiячiв, перший фах з окупантських лiтератури та мови (та згодом заперечуючи будь-який стосунок до такоi не лишень себе, а й постатей на «г’штальт фон Тшехофф унд цу Тольстой»), свою роль вбачае у тiм, аби розважати натовп редагуванням не вельми писемних письменникiв – конвертiв з окупованого бекграунду – й удавати первiсно-цнотливу необiзнанiсть щодо iснування iнших стандартiв мовлення окрiм дияспорсько-придихального, водночас розумiючи iдеял полiкультуральностi у сенсi перехiдноi пiвнiчнозахiдноеуропськости (себто, полону полонiзмiв як суми рiдномов’я, а чи, на край, /йо/кунд-еровостi iз елементами замовчування реакцii на таку та ii рiзновиди з боку вочевидь акцидентальних нобелевських призерiв як-от Юсеф «Бро» Бродський, котрий недогляд ще доведеться покомпенсувати ретельнiшим вiдбором гостей).
Шерпа-Серпанкова (вiдтепер Кере-лоКтов): зайнята, ята, займана та обiймана-проята експериментами у ототожненнi чуттевостi та рiдноавтентичностi, а втiм ставиться до власних експериментiв йокундне (зокрема – до практичних).
Непрiмiренцев (Мор Ейфо-Енпо) поклав життя на те, аби «мовою окупацii» дорiвняти будь-яку присутнiсть у культурному просторi альтернативно-лiберального (щодо домiнантного) дискурсу до загрози демократii (звiсно, у версii того ж таки «все терплячого» мейнстрим-нарративу as befitting Intransigentsia).
Undrucklich-Entdrueckig (не отримав кодовоi назви, адже Дерх чи Драш пасують «му не краще за своi ейн-заперечення, навiть коли самий вбачае себе Urdruck): пiдсумок свого доробку, фiлософii та просвiтницькоi мiсii висловив у заклику до всiх щирих патрiотiв продовжити «славетну легацiю» емiгрування у перших лавах, наводнення Заходу своею присутнiстю та натхненного повчання звiдти всiх «лохiв», що мали необачнiсть залишитись.
Тра Прадаса (буде знаний як Таур Пардес: на одмiну вiд книгарiв нiцнетямущих, хоч плутае бринзов-будзем попри заявлене рiднорiччя, бодай замислюеться над речами тонкими та малохимерними, що з них кепкувати кепське; не раче-бо мирночолий чолов’яга подiбноi ржини, на вiдмiну вiд феркертiв смислу та первертнiв (sic!) розуму, курфюрстiв штучностi й еорлiв стебу, кмiтливих тiунiв Клiки та гонорових закупiв клюбних чеснот).
Присутня також дiва Клiть (Ткель улаПарес), що, за версiею Езруха (Езра ди Кльуш-крайот), перiодично розквiтае та звiтуе за причини в повiршованих модусах, котрi можна зчитати по-соромiцькому, а можливо – цiлком без екiвокiв. Те саме, як видаеться, стосуватиметься й ii пойменування.
Зрештою, вимальовуеться також участь декого або декiлькох агонiстiв, що вони, наче постать о трьох головах, а чи гай, що не розпорошуеться на окремiшнi деревця, губляться помiж спорiднених iмен: Ляк Вададей-Докумара (Дакик дiйШiва), Лабко Дряг-Дранг (аль-муМудресе) та Драй Лубок (Бе’ел Лейб). Навiть припускаючи теоретичну неспорiдненiсть бодай двох iз перелiчених, iхне унiкальне та iндивiдуальне iснування дещо суперечить правилам диференцiацii ринковоi, або сприйманоi, вартостi на фазi «червоно-океанiчного» перенасичення ринку сурогатами, окрiм хiба же випадкiв «жорсткого бандлiнгу», а чи то ледь прихованого емулювання брендiв. Так чи так, ми надали iм кодових iмен, що стануть у пригодi на перiод пошуку гiдних сегментiв та нiш. Себто – i то стосуеться решти – на шляху кропiткого та тривалого шукання справжнiх питань, що не передбачають (терплять, дарують) буцiмто-вiдповiдей.
Дещо непрямо, по-через характери пiвхарактерникiв, присутнiй там само е Шатан (aka Негустан). А у версiях редукування поезiй до римовки «мовою не окупантською» – й Ратлер (Reichlos, або Кеб Хаблот).
Головними героями, цiлком артикульовано та дещо пiдспудно, виступатимуть Целанiв дух (не обов’язково персональний) та сучлiтiв подув. Останнiй, зокрема, репрезентовано Елiтiстю, чи Елiтощами.
Сутностi пiдлягатимуть викриттю…
Спершу вiдмовiмось од використання клiше на кшталт «прочиняти» та «виснувати» – сього джентльменського набору гуманiтарiя, що покликаний слугувати ознакою належностi та знаком якостi у клюбi необов’язкових гуманiтарiiв – генiiв недомислення та недобудови, що шукають наслiдувати Леонардо бодай у цiм театрi тiней, подiб, симптомiв.
Додатковою ж конвенцiею, такою собi лемою та гiпотезою, що потребуватиме доведення та може виявитись однiею з центральних теорем дискурсу, буде наступна. Схожiсть найбiльш придатних чи менш доречних термiнiв з «окупантськими» (надалi се та iнше вживатиметься без лапок) еквiвалентами не тотожно окупацii чи колаборацii, не вимагае мiграцii чи концептуального вигнання-пересуву-фiльтрацii, i може саме по собi виявитись жаданою руiною небезпечноi iлюзii, що явить життя для справжнiх альтернатив та iхнього рiзноманiття або взаемодii як запоруки iх самопiдсиленого буття.

Упереджаючи епiзод перший: «Йой, не-не…»
Злiт розпочався iнтерв’юванням Бойкiва (аж нiяк не Бойкова! тож випадок Львова заметiмо пiд килимок) з новою надiею на порозумiння Сходу з Заходом (варiант на «-iд-» лунае однаково небезсумнiвно), а саме iз кобзарем Європеенком. Чому ж – «кобзарем»? Якщо вiрити доповiдачевi, навiть прочитавши кубокiлометр сучлiту мовою неокупантською, однаково не спромiгся не те що забалакати нев – навiть почати розумiти ii. Аж доки не грянули подii не такi вiддаленi, коли гiднiсть забила ключем та струмом настiльки потужним, що окупантськi бригади ремонтникiв мали клопiт, накладаючи муфти на горло пiснi та заплати на шляхопроводи свiдомостi.
Втiм, скидаеться, й тодi не збагнув новопробуджений, як жеж ото мовиться та балякаеться. Просто анi слова! І то – попри жертви у виглядi полишеноi сiм’i (що вiдмовлялись вважати лiнгву-франка чужинською, невимовну ж франкову – умовно-рiдною). Попри наявнiсть вищоi гуманiтарноi освiти, чи ж принаймнi дипльому фiлолоха, котрий мав би був якось змусити та змотивувати до опанування критичного кола дисциплiн. Бодай як учиться захiдносусiдня-умовносоюзна у разi потреби погнути спину у кав’ярнях на мийцi посуду, а чи захiдновiддаленi-умовнонейтральнi – задля еврочайових у демократичних дупомийнях. Стурбований читач вже мiг би просякти пiдозрою щодо ментального стану окремих переселенцiв, що бiльший шмат спiвбесiди придiляють бiдканню за свою теорiю граничноi неспроможностi в обранiй галузi (що направду мало би спонукати до пошуку альтернатив). Та ж до чого тут геополiтика чи плач ярославен вiд маестрiв лiричного жанру? – чудуватиме суворий арбiтр, втiм не маючи цiлковитоi рацii. Бо людина спромоглася до найбiльшого: творчо роздути iз власного драматичного кейсу трагедiю вселенського масштабу у геть iнакшому розтинi.
Як же Вам, друже Целан, спромоглося опанувати вiльно й окупантськi разом з автохтонними, не скаржачись на засилля зсередини черепноi скронi чи черевноi зони? А втiм, кризи iдентичностi не уникли й такi. Та й хто не зрiкався рiдно-особистого задля престижнiшого клюбного? Хiба той-таки Франко не микався межи слов’янофiльством та нiмецькiстю, безвiдносно вiд того, чи обернеться тутешня звичка зватись iменами «руськi люде», «руськi женщини» концтаборним (зокрема згодом – медiйним) стимулюванням на користь недо- та навiть антируськостi як такого собi пререквiзиту приватноi деокупацii, знерабiння, ent-Sowjetisierung?
Стривайте! На судi з прогресивними максималiстами як присяжними обвинувачуванi чи пiдозрюванi з обох бокiв можуть заперечити: нiхто-бо «го не неволив, не силував, не спонукав до вивчення жодноi з неавтохтонних данiй мiсцинi мов. Трiшечки мiркувань престижу, дещиця нетворкiнга з оточенням, що чавить морально – оце й маете:
Катували, мордували клятi окупанти:
Рiст кар’ерний обiцяли диялектиканти!
Гой-гой, катували,
Гей-гей, мордували,
Гай-гай, пiдкупали…
Каяття хто ма?
Геть iнакше – принциповi братчики з гаечку:
Страчували-гвалтували вчительок статечних
Гей-гу, гвалтували
Гай, так заповiдали
Гой, ще й пiсень спiвали
Каяття-бо зась…
Ця коломийка в якусь мить навiть зазнала вiзуалiзацii. Хоч як дивно – у виглядi акторiв шатанiвського Унтернету, а саме Лiсеiча з улесливо-люб’язного «Центру» та Вольфа з далекоi та невблаганно, несамовито рiдноi й неподiльно автентичноi периферii. Крайньоi краiни,краю крайнот. Чи не мае ця дихотомiя тону самопояснення та самовiдтворення? А феномен кобзаревих щоденникiв, приватних розмов iз собов, писаних зненацька лiнгвою окупацii, як власне й неволiння полишити лiгво окупанта («а я – тут загину…») – чи легко пояснити поза вiдступом вiд зромантизованого анекдоту, зречення поапокрифованого наративу, зради профанного погляду на речi глибиннi? І як же легко заступити тендiтну лiнiю мудростi, помiнявши мiсцями чорне та бiле: таврувати людей свобiдних та самобутнiх як пристосуванцiв та рабiв, екзальтованих ж обивателiв та безвiдповiдальних мрiйникiв, добровiльних креоле-служок покласти за еталон жертовностi – i то винятково через тавтологiйну нетотожнiсть двох, чи несхильнiсть пасiонарiiв, ослiплених власною тупiстю (або ж пасткову зачарованiсть iхньоi пастви iхньою ж тупою непримиримiстю), до емпатii.
Але ж чи належить уся ця багнюка важеликiв та пристрастеньок – усього цього мiщанського неподобства марноти й марнославства, що його зневажали одвiчнi вигнанцi та «безрiднi негiдники» штибу Германа Гессе й Пауля Целана, та котрий обожнюе нова бюргерська iнтелiгенцiя – чи ладна примiрятись до перших, ще й завiдомо засуджуючи за апрiорну невiдповiднiсть, делiнквентнiсть за визначенням, defecting за природою, зраду духом?..
Отож наш ясновельможний волав хвилин зо тридцять-сорок (ба навiть п’ятдесят) про нескiнченну глибину нерозумiння, результуючих непорозумiнь, смислохимер, або семантичних збоiв у гугленнi смислiв в мiру бiгання сенсу, та поневiрянь. З недопросвiтленого прозелiта насмiхались, роблячи вигнанця та iзгоя з бiженця-вiд-себе (себто, всього, що в ньому визросло за першу та кращу половину життя), дияспорника у вiчному екзилi, еллiна серед варварiв (дехто може слушно уподобати «барбарiв») у розсiяннi власних векторiв та вимiрiв репрезентацii постмодернового мультиверсу складностi та мiнливостi. Чого саме? Може, себе; а може – свiту, ревних iдолiв чеснот та вибагливих символiв вiри од жаданого Клюбу. Тодi (як от i ниньки!) вiн ще не намислив, куди й навiщо тiка… Та головне – набiр зручних слiв, запозичених з модних дискурсiв: такi не годнi схибити, еге ж? Хоч тобi дорога дальняя, а хоч – казенний дiм. «Би лиш не так, лиш – не з отими!»
Модератор Вуйкiв-Бойчишен (що в росiйськомовнiй школi, здаеться, починав Бойчишиним, а втiм отi вiдомостi легко можуть виявитись провокацiею чи правдою ницою й нижчого щаблю) терпляче дослуховував деталi того, як вiн «навiть не розумiе, аж наскiльки» доповiдач «не розумiв та й досi не розумiе». Коли ж на жарт було звести або залегко (а тому наче й не зовсiм шляхетно), або ж заважко емоцiйно (i вiдтак морально ризиковано), було чути, як кремезнiла його й без того штучнувата, спуд/л/отавська вимова, час вiд часу акцентуючи рiзницю мiж твердим та м’яким «ч» у пiвденно-захiднiй мiсцинi, що iй – на вiдмiну вiд центральних чи вкрай-захiдних (конвертованих Корiнiзацiею та романтикою реконструювання до перших) то не вельми е властиве чи притаманно-iмманентне.
Отак вiн учиняв у вiдповiдь на самопрочин вiд екс-схiдняка щодо того, наскiльки ж той-бо е схiдняк, а вiзавi натомiсть – западенець. Мабуть, iз боку то нагадувало, як «тролi та хом’ячки» свiдомiсного руху часiв не таких вiддалених, реагуючи на ворожу тональнiсть навiть вишукано галичанського доробку, радо накидалась iз блефуватими остракiзмами, iнсинуючи те, наскiльки ж дописувач е, мовляв, чужий та довiрливий до «он-лайна перекладацького». Іншим варiантом бували зiткнення на ширших майданчиках форумiв провiдних видань, де подiбнi iннуендос висловлювались на адресу позаклубникiв та iхньоi нескiнченно нерiдноi мови (так наче тi вдавали з себе землякiв), причому з боку тролiв, що пiдозрiло пiдкреслено нагадували про свою нативнiсть, часто-густо перенасичуючи мову iдiомами чи контекстно-телевiзiйним сленгом, зловживаючи блефом шiболефу. Та коли рiднi усталенi вирази клацають по вухах, видаючись екзотичнiшими за окупантську альтернативу, – чи може направду йтися за рiдноспадковiсть?
Аж дiючи так, здавалося, все робиться, аби спростувати власне вiдстоювану тезу; зокрема нуль-гiпотезу про начебто натуральнiсть received-акценту (модераторського, тролячого), котрим репрезентуе не стiльки витiк-зв’язнiсть, скiльки периферiю-еклектику. А радше – анекдоти про «iдеал», ейдос-апокрифи, автентику, з котрою давно всi втратили зв'язок i тому довiльно кожному самозванцевi е судити про все те, для чого живого мiрила не успадковано.
І вiдтак кожен iнтелiгентський акцент – чи то полонiзований, чи то силувано, чинено-канадиянiзований, а частiше – природньо зрусифiкований, та однаково iнтранзигентський – мав право та рацiю. Право – на буття та самобутнiсть, та не на претензiю автентичноi спадщини вiд колиски; рацiю – у самоствердженнi, але ж не у нав’язуваннi свого хибкого iншим, не менш системним та органiчним дизайнам. Не може бути iнакше на землi, де розмаiття споконвiку було iманентним та подавлялося хiба що доцентристами-корiнiзаторами на пару з iхнiми умовними супротивниками – марномрiйниками вiд iнтегрального (звiсно, не цiлiсного й аж нiяк не конструктивного) доцентрово-нацiоналiзму, цього рудименту ветхоi расовоi теорii як вiнця еуропського гуманiтаризму кiнця позаминулого – початку минулого столiть. Ци Сiрка нема, фiст ся зостав? Та най буде, але што-сте пишали ся?
В останнi з вiдведених регляментом кiлькахвиль доповiдач, продовжуючи попандопулову манеру висловлювати невимовну закоханiсть на спiврозмовниковi, вдався був до iнакшоi стратегii лякання глядацькоi незайманостi дикунськими альтернативами там, де такi начебто нечуванi або ж немислимi е. Аж раптом, паруючи запитання про деталi алюзiй твору теперiшнього (то – до янгольського вiщування звички до смертi як оптимiстично-трагедiйного новонабутого сенсу, а то – до спорiдненостi мiж метафорою кобелячого skull h/a/unting та кантiанством з неодмiнною констатацiею первородства антиокупантськоi спадщини навiть у цiй царинi), вiн многообiтно прошепотiв, що написане – нiщо супроти наразi не висловленого. (Пiдкажiмо авторовi те, що мае ще розкритись Трикнижжям: зв’язка gbr/qbl межуе з сiрозонням hbl, притiм маючи несвободу найнейтральнiшим спiльним.)
– Я таке маю сказати Європi, таке сказати, таке!.. – здавалося, ще трохи, – i Європеенко озвучить непоправну крамолу, тож ведучий почав видавати ознаки напруження. – Я таке скажу отiй Європi, таке скажу… що вона… вона… не, не можна, бо тут жiнки та дiти… вона буде…
– …глибоко збентежена? – модератор Вуйкiв поклав руку на лiкоть натхненного оратора, водночас чавлячи ногою його черевика попiд столом та переходячи на тон, що не припускав заперечень чи суперечок, бо ситуацiя ставала дедалi загрозливiшою по мiрi того, як обличчя Європеенка надувалось чи то вiд окремого пункту райдера (вжитого фальстартом або авансом попереду перемоги), а чи вiд самонагнiченоi напруги, додатково пiдкресленоi експресiею европретцелiв, що iх виплiтали його руки, в’ючись наче горох чи виноградна лоза, а то на кшталт опари для хлiбобулочних виробiв, засирих для тендiтних шлункiв.
– Так!.. – не без полегшення видихнув доповiдач, самий-бо ще не додумав був, як виходити iз становища iз задраною планкою посулiв та погроз невидимiй тiнi чи то ворогiв, а чи незграбних союзникiв, видмухуючи пункт рейдера та опадаючи, наче тiсто. – От люблю я таке, коли одразу видно фiлолога! «Глибоко стурбована»: краще й не скажеш! Але того замало. – Модератор укотре напружився, наче готуючись або стрибати навзаем, або ж ухилятись вiд лiйпфрогiнга в бiк його та клюбного репутацiйного капiталу. – Вона буде не просто вщерть заклопотана; вона менi буде… писец як понепокоена!
Вуйкiв ще намагався врятувати ситуацiю, розтопивши лiд жартом про передкантiанство як бiльш вiрогiдну версiю, що могла виникнути на цих теренах десь у п’ятому тисячолiттi до новоi ери. Та дотепа ледь брижила ефiром («етером»? най буде…), адже майже кожен у залi мав першого лектора та першу лекцiю з гiсторii, що повiдала про мову неокупантську, ген давнiшу за санскрит (а всi, хто пiддае то сумнiву, давно вже «погiбоша» – серединну «г» ледь чути – «акi обра» на своiх кафедрах а чи катедрах). Але палацем вже витав дух целанiвского пересмiшника, що заповнював iнтер’ер iмперативiв ув iнварiантно-мак’явелiвськi чини. Перше: лишень декотрi суть цiлi, решта ж приреченi слугувати iм засобами – сучлiтiвська елiта радо мирилася з подiбним станом у суспiльствi, доки то переносилося й на iхнiй статус чи «порiвняльнi права власностi» на тлi жаданоi «вiдносноi депривацii», вiдповiдальноi за революцii «з жиру» та флешмоби вiд марнотиняння. Друге: вчиняти так, аби нiхто не змiг вiдтворити (звiсно, йшлося радше про нiцшеанський iдеал статусу за вiдсутностi творчих надпотенцiй) – або ж навпаки, щоб усi були приреченi на повтор (i тут знову за владу рiч – владу над умами, цiнностями й оцiнками, друзями та коханими, владу, що втiлювалася у порiвняльних кiлькостях та пропорцiях попри бiля-нульову iсторичну питому вагу: «Мене, мене, текель у-парсин…»).
(Завiса ленiентностi)

Отже, вважаючи себе носiем даноi мови як рiдноi, i на цiй пiдставi залишаете за собою право – ба бiльше, вбачаете обов’язок! – наполегливо рекомендувати те саме всiм, хто, на думку пана чи панi, мае так само вважати те саме рiдним? Та ж не нiяковiе пропонент зi своеi власноi, дещо чудернацькоi, вимови? Синкретична, штучна, синтетична, малоприродна – чи може щось бути кращою рекомендацiею? На кшталт провербiального iн’язiвця, чия придихова експресiя чи не покликана, бува, компенсувати брак вiдповiдностi жодному з вiдомих акцентiв? А в мовi неокупантський – чи не через брак стандартизованостi та еталонiв накопичуються подiбнi ексцеси? Адже що ж вважати за еталон: «просту мову», вочевидь посполитизоване креоле, що вирiзняеться разюче з мовою грамот та лiтописiв, що з Х столiття майже не мiнялась, тим мало контрастуючи з сучасними стандартами – порiвняно з тою-таки англiйською, що ця остання являе мало не прiрву мiж собою та вiдповiдником сторiччя Х.
Кандидатським вирiшенням могло б стати добре, глибоке володiння мовою, що ii вважаеш рiдною – опанування, як i в усiх мовах, безупинне протягом життя, понад банального заучування (так само, як деiнде). Втiм, коли перфектне володiння властиве винятково фаховi (кастi) – себто, чимсь iншим людинi похизуватись зась, – то се навряд чи матиме педагогiко-полiтичний ефект. Надто нi – коли навiть фаховостi бракуе якостi. Тодi подiбне нав’язування, як така собi емансипацiя з рабства культурноi окупацii, саме по собi стае окупацiею повновагою: невмотивованою, свавiльною, гвалтiвною.
Все вищевказане передовсiм стосуеться непростого контексту, де самий гiмн стае першоджерелом непорозумiння чи смислових недочувок. Чи знае, чи може знати бодай хтось iз нинiшнiх, позастандартових носiiв, що ж конотуе перший рядок, коли не знати, що цiлком конгруентним та звичним вiн був саме носiям галицького, перетравленого польського мовного стандарту (що мае перетин iз старослов’янською, та менш – iз давньоруською). «Не вмерли» – ЇЙ (себто, в неi), а не ЇЇ. Та, знову ж, коли причиною роздiлення та мiстифiкацii стае брак розумiння сакральних символiв, чи не спалахуватиме конфлiкт i надалi, не вщухаючи за природою? Лиха самоспорiдненiсть…

Епiзоди другий та третiй: Теоруючи правом на зраду, Театруючи опцiоном на самооману
Ще не встиг попереднiй iспитований вiдзвiтувати щодо своiх сподiвань на предмет квiнтесенцii неспроможностi, маючи на увазi його теорему неможливостi перекладу останнього трилера мовою окупанта (вочевидь, посилаючись до тавтологiчностi клубно-риторичного ареалу у межах власне Клюбу та нетрансльовностi нагнiчено-солiдарноi шизофренii за межами отого), аж отсе вже почав вимальовуватись дияльог цивiлiзацiй, колiзiя дискурсiв, encounter наративiв – тим загрозливiший, що перехiд початково-феноменологiчного його характеру в онтологiйний е хiба же питанням часу. Себто, самодиягностування бiполярних розладiв (читай: невмiння балансувати мiж полюсами та фокусами парадигматико-iнституцiйних альтернатив навiть умоглядно) неможливо уникнути, та довiдки про надану пiльгу-iндульгу на нерозумiння, небажання розумiти та заперечення мислення як виконроба сумлiння, – а саме, посвяти в пiдмайстри ложi – на Судi нелицемiрному не зарахуеться навiть у пом’якшуючi медичнi обставини…

На талан, наступна авторка мала ся за власного модератора. Звiсно, якщо не рахувати редактора перекладу з окупантськоi, адже подiбну деокупацiю навряд чи можна довiрити людовi випадковому. Надто – коли йдеться про тему делiкатну та, якщо вiрити солодкодарусиним авторкиням та iхнiм схвальним критикиням (чи критикесам?), невiдчужну вiд автохтонного дискурсу, патосу та етосу. Отже, йдеться за адюльтер. Ба солодше: про право на промiскуiтет-лайт, геть безневинний на лiберальному Заходi (чия терплячiсть обмежуеться хiба що розглядом альтернатив собi) та чомусь менш ушанований консервативнiшими юрисдикцiями. Всiма отими тисячолiтнiми казусами свiтотвору, що вочевидь давно мали б позагинатись вiд власноi косностi, а коли нi – то нехай вислуховують лекцii про найкращi практики. Та ж нi, мовляв, то не хамство; як не е хамством безцеремонно-сакраментальне «а чого ви не розмовляете…» на подяку за перевiд через дорогу. Звiть то елiтарно-гречною iнквiзицiею, як волiете: вибору-бо не ймете, окрiм як доеднатись (зокрема до позашлюбностi) – або знайти себе осмiяним (ба гiрше – позаклюбним). Та з тим жиють: пам’ятним-бо е й те, як полегко плескали по плечевi похитрi прагматики всiх, хто не приймав iхнiх куцих припущень аж до Кризи – аби опинитись у тимчасовiм неглiже опiсля.
Отже, перелюб у свiтi Схiдному, де повага до лiтери iнодi так само переважае шану до слова (котрiй на завадi стае й майстернiсть в тому та iншому). Адюльтер за шарi’аа (шар’ят). Справдi, навiщо ж iще вештатись краями прадавнiми (та архаiчними попри всi новiтнi «кориснятка»), як не задля: набухатись, спустошити в готелю шведсько-арабський стiл (далекий вiд халяль та кашрут), а вiдтак довершити перепхою iз найконсервативнiшою партнеркою – звiсно ж, одданою жоною. (До речi, незвiсно, чим подiбне рандеву закiнчилося б у рештi умовно-цивiлiзованих краiн у разi не менш приемного знайомства з чоловiком чи бодай дяддям-браттям романтичноi особи. Або у що могла би перерости вiдсутнiсть у шарi’аа – важачи на небезумовну несхвальнiсть кур’аном – заборони на вживання алкоголю за сорока-п’ятдесятиградусноi спеки за наявностi зброi на всi смаки.)
Здаеться, всiх рятуе – та губить, тратить – нерозумiння. Нерозумiння рiдноi мови, релiгii та культури, що слугуе мостом мiж ними. Всi завчають свое, оригiнальне, родове; завчають у гiршому та кращому разi. Призвичаюючись до звичаiв. Малокритично, патворчо-потворно сприймаючи нав’язане з-понад. Плутаючи сiрою зоною мiж «адат (мiсцевi практики, нейтральнi щодо приписiв), «адаб (вища ухвала згiдно релiгiйних канонiв та поза ситуативних фетв) – та промiжним неiдеальним. Звикаючи до бiполярноi диялектики та навчаючись не ставити зайвих запитань, не здоймати вирiю там, де пекло не забариться випередити Страшний суд з його свiтлом просвiтлення.
Зрештою, чи iхати дивитись святинi, успадкованi вiд паганських часiв джагiлii? Де важко сказати, чи схвальний (мубах) ханiф-критерiй натикаеться на змiшану етимологiю, що не розрiзняе мiж iдоло- та богоклонством, а остання буквиця «та-марбута» у назвi божества «ла/т /дедалi ризикованiше розмивае контур iстини. Чи iхати оглядати автентичну архiтектуру? Та чи мислима як така, являючи ф’южн вiзантiйських куполiв та Романеск-фасадiв i арок, адат-орнаментiв з переважанням геометричних паттернiв та за вiдсутностi будь-яких «адаб-вимог щодо iнтер’ерiв (отож пiд месджiди вiддають новозанедбанi кiрхи й костели европськi).
Чи важко зашпортатись та оступитись у «високому контекстi», де одна й та сама h-r-m основа еднае «священне» та «заборонене», чоловiчих поручителiв та гарем? Де так само спорiдненi джiгад та iджтiхад (ретельне вивчення питання та пошук вiдповiдей для остаточного судження). Але перше, звiсно ж, коротше та «зрозумiлiше». Передусiм – лицемiрам та примiтивним екстремiстам. Що iх нiде не бракуе, i над усе – на Заходопiвночi, де ловитва вiдьом та лiнчування були лишень декотрими проявами клубного гнiву та несприймання чужого й малоконтрольованого. Де iнквiзицiя бодай вдавала намiр слiдувати процедурам та змагальним процесам, iз елементами важення голосiв свiдкiв – зрештою, десь як це практикуеться за шарi’а! А оскiльки те й се недосконале, то обмеженiсть закону компенсуеться порiвняно низькою частотою (або ж iмовiрнiстю) правозастосування крайнього, максималiстичного, екстремiстського. На вiдмiну, знову ж, вiд того, що практикуеться захiдними неформальними iнститутами та «м’якою» силою суспiльних медiа. Просто вкажи перстом та гукни: «Не наш!» То буде не концтабiр, не трудовий ГУЛаг, навiть не фiльтрацiйний карантин (адже подвиги Гаiн-Геiр Рендом (надамо й iй чiльного умовного!) пiдчас гуверiвського маккартизму важко вiдтворити в усiй красi, наче втiлюючи спотворено-збочений категоричний iмператив чи його заперечення). То буде страта-лайт, легкий злам кар’ери, iнституцiйоване аутодафе. Бенг-бенг! Бiнго! Ви на олiвцi Клюбу, пiд прицiлом наших «миро-/муро-/моро-творцiв». Глибинна держава (DeSta, GeSta..) розчавить вас! – чи не отак нинiшнi media vigilantes «селебрують» перемогу над менш лояльними колегами, як пiвстолiття тому – за Гаiн-Геiр Рендом, наче окрема стаття бюджету homeland security, контр-iнсургентного пiдроздiлу кишенькових вiсл-/уiсл-бловерiв?
Та повернiмось до адюльтеру як роду екстрим-спорту, подорожi, виклику. Чомусь авторка зосередилася саме на фiзiологiчнiй екзальтацii, до душевних переживань пiдкрадаючись настiльки обачливо, наче заздалегiдь вибачалась перед клюбною авдиторiею, частина котроi може бути позбавлена самоi здатностi зазнавати чи вiдчувати щось подiбне, а решта – просто давно забула оте вiдчуттеве. Тож звужено до зрозумiлого: секс на межi смертi, еротична ерратовнiсть межуе з танатичними фантазмами. Криза вiку, пошук себе, мiнливо-плинна iдентичнiсть – все розкриваеться поступово, являючи повнiшу та точнiшу мапу трагедii та мерзот установлевого запустiння. Коли людина пiзнае, що бiгти власне нiкуди. Нiде ся подiти, коли бiжиш вiд себе, зрiкаешся себе поза любовного самозречення – наче марний труд, без наснаги й будь-якоi надii. Наче iдеал корпорацii, де кожен е раб, гвинтик. Останнi – бо не вiдае свого остаточного внеску. Перше – адже не мае нетто-активiв, аж доки не виплатить кредитiв, бо iнакше сяде до в’язницi (точнiсiнько як тисячолiття тому). Ба гiрше: доки не доведе лояльнiсть щодо Клюбу, iнакше просто не матиме нагоди си працювати, ринкувати-ярмаркувати, сiм’ю творити-газдувати. Купувати-продавати – аж допоки не дасть поставити собi на чоло чи десницю печатку звiря-мамони. Що йому вклоняються замiсть Бога: некоректно ж бо е порушувати рiвноправ’я добра та зла.
Тому наразi – адюльтер-як-оддушина? Хiба ти не хочеш не нести жодноi вiдповiдальностi? Хiба трагедiю Анни герр Тольстой вбачав у недосконалiй, неподiльнiй любовi (що не залежить вiд ладу, режиму)? Чи не в обумовленостi iнституцiями, необхiдностi нести вiдповiдальнiсть уздрiвав вiн драму, та чи не за те обожнюе його Клюб, же вiн-бо наче натякав (анахронiчно-ретроспективно) на неможливiсть подiбних жертв у свiтi штибу нинiшньоi Заходопiвночi?
Але ж – о, жахiття! – авторка, здаеться, дiйшла крамольного висновку про марноту мiграцii до кращих гаваней, де tradeoffs/розмiни зостаються, компромiси постають – новi. Отже, Анни сьогодення мають iще бiльше пiдстав стрибати пiд потяги, керуючись своiми потягами, бо вимiрiв складностi й полюсiв порожнечi стае дедалi бiльше. І нiхто нiкому не годен надати право на зраду, нiхто окрiм себе – собi самим. Здаеться, вона наблизилася до подiбного висновку: все замикаеться на собi та самосприйняттi. Та чи «так» вона зрозумiла свiй власний умовивiд, або ми – ii?
Перш як зраджувати Бога, себе, смисли, мислення, сумлiння – чи певнi ми, що бiжимо до кохання, люблiння себе? Чи знаемо, як це – любити себе направду, а чи можливо се за зради всього зрадженого? Чи, можливо, надалi пишатимемось нерозумiнням наче родом «шляхетного» мовчання, вiддаючи перевагу екзальтованим гаслам та емоцiйним нiсенiтницям як мiрилу «творчостi», вважаючи, що для нас, розумникiв, право на нерозумiння переважае обов’язок мислити – шукати щоразу заново?
Гадки нейму, що саме мала на увазi авторка. Менi на мить здалося, що двi книги, мною написанi напередоднi та облишенi «пiд сукном» могли бути як витоком, так i продовженням ii щирих дошукувань. Зокрема – ця тема про здатнiсть до дивування – первiсну, первинну, дитячу… Мiг сказати, що наше зiткнення не випадковiсть – не може бути, зважаючи на численнi перетини. Чи дежавю? химери? Так чи так, вдався до нiсенiтницi, що схильна посилювати непорозумiння: розкрив був рота, аби вимовити щось розумне «щодо хараму та худуду», про фактичну малозастосовнiсть зiна-кейсiв у шарiатських юрисдикцiях саме по-через марнодоказовнiсть на тлi надмiрностi покарань… Може, воно й на краще, що вона нiчого не розчула через численнi ангажементи до селфi-сесiй. Може, й оманюю себе…

Епiзод четвертий: Емануючи безцарнiсть у головах як початок безкарностi

Наступна сцена дещо нагадувала чи то високий суд гiсторii над митцем, а чи не менш преложений комiтет iз спадщини та доробку винуватцевого. Та в кожному разi, зiбрання безсмертних, уособлене трiумвiратом Інтранзигента-Райхлоса-Трилоба та кiлькома гостями – легатами Клюбу, було покликано винести вирок тому, хто був або вимушеним бiженцем, або ренегатом одразу двох конкуруючих iдентичностей, або жертвою злиття-збiгу обох ролей.
Першими взяли слово гостi, обмежившись зачитуванням чи рясним цитуванням без умовиводiв (гаразд: «виснувань»), так наче почувши важкий дух суперечки, що ось-ось мав накинутись на них у виглядi мiшанини осуду та захоплення. Захоплення цiнностями Клубу та осуду за iх наслiдки, що зрештою зробили з носiя кiлькох дискурсiв удавано-змушеного зрадника одного з них (вiдтодi – панiвного) у сенсi незречення iнших, а отже – жертвою, що нiбито мае завдячувати собi своiми ж поневiряннями.

Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/book/artemiy-ladozn/polus-coeli-abo-yalgobra-rutenika-ukrainskiy-original-57283428/?lfrom=390579938) на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.