Главная страница | Ужасы | Вінець Життя

Вiнець Життя
Михайло Нiкiтiн
Одного разу твое життя змiниться. Переiхавши в нове мiсто Данiель, не думав, що розпочавши нову главу вiн дiзнаеться набагато бiльше про себе та сiм?ю. Мiсто, яке вдень живе одним життям, вночi оживае по-новому. Бо це мiсто, опинившись в якому застрягаеш, без можливостi з нього виiхати.

Михайло Нiкiтiн
Вiнець Життя

Вiнець життя
Вiд автора
Я не можу знайти слiв, щоб висловити всю вдячнiсть, яку я вiдчуваю до кожного з вас. Люди якi були зi мною у всi часи, пiдтримували мене, коли менi було важко та надихали, коли я був на межi вiдчаю. Без вашоi любовi, пiдтримки та вiри в мене, я б нiколи не змiг досягти того, що зараз стоiть перед вами.
Я хочу висловити свою щиру вдячнiсть моiм батькам, якi завжди були поруч та пiдтримували мене у будь-яких починаннях. Без вас я б нiколи не змiг досягти цього.
Я хочу сказати велике спасибi своiм друзям, якi були зi мною протягом усiх цих рокiв. Ви завжди вiрили у мене та давали менi сили та мотивацiю йти далi. Ви були моею опорою, коли менi було важко, i я нiколи не забуду, що ви робили для мене.
Я сподiваюся, що ця книга стане ще одним кроком у моему життi, i я дякую вам за все, що ви зробили для мене. Я люблю вас усiх i нiколи не забуду вашу доброту та пiдтримку. Ця книга – наша спiльна праця i досягнення, i я пишаюся тим, що в мене е такi чудовi люди в моему життi.
Шановний читач, вважаю за честь сказати вам декiлька слiв: “Життя дуже цiкава рiч, якщо дивитися на нього крiзь прозоре скло. Усi подii якi вiдбуваються у вашому залежать тiльки вiд вашого сприйняття. Знайшовши ключ до реагування на подii в ньому з радiстю, ви зрозумiете, що поганого нiчого нема. Якщо ви не можете знайти хороше, просто приймiть погане i чекайте на те, що принесе те погане, що прийшло до вас. Все тимчасово i пройде. Нiчого вiчного не бувае. Вiд того щасливi митi набагато цiннiшi. Приемного читання.”
Глава 1. Коли пригода постукала в дверi.
В один момент, пил, який символiзував життя, розсипався. Легкий подих вiтру рознiс його частки над усiм свiтом.
– Невже, це кiнець? – запитав спiврозмовник.
– Так, напевно це вiн..
Пострiл…
Тижнем ранiше.
Старовиннi, дерев'янi дверi вiдчиняються, оголюючи, виснаженi часом, вiтрини крамницi, якi, наче снiжною ковдрою, засипанi променями яскравого сонця. Срiбнi дзвiночки, поблискуючи у променях, навiюють приемнi спогади, а я крокую всередину, готовий до новоi глави свого життя. Вiдомий старий Джо, що славився своею ексцентричнiстю та рiдкими антикварними знахiдками, нарештi найняв мене на роботу. Сподiваюсь, я впораюся краще, нiж у школi. Кожна глава мого шкiльного життя наштовхувала мене на вiдчуття того, що я просто не можу впоратися зi своiм життям, з дiвчатами менi не щастило зовсiм, я не потрапив у мiсцеву футбольну команду i не грав у бейсбол, не був найрозумнiшим, щоб опинитися серед головних генiiв школи, й так само я не перебував у жоднiй секцii, яка могла б вiднести мене до якоiсь групи, я був звичайним i нiчим не примiтним пiдлiтком, який навчався трохи краще двiечникiв i частiше за все думав про те, що кожен рiк у школi приведе мене до того, що я в кiнцi-кiнцiв залишусь таким же невдахою на все життя. Аж раптом моi роздуми перервав старий.
– Я тут, нагорi! – володар.
Зачинивши дверi, я поспiшаю до сходiв, але ненароком бьюся об стару полицю та ледь не сбиваю статуетку з вiдполiрованого столика. У митi побоююся, що розiбью крехкий антиквар, але встигаю швидко схопитися за нього. Пiднiмаюсь крутими сходами та потрапляю в кiмнату з яскраво сяючим вiкном. Але там, сидячи в iнвалiдному вiзку, чоловiк похилого вiку без правоi ноги привертае мою увагу. Розкуйовджена борода та втомленi, але пронизливi очi, приховують життевий досвiд, а заросше густе, проте доглянуте волосся, видае його неповторний характер. Одягнутий у клiтчату сорочку, пошарпанi джинсовi шорти та фiолетову в'язану шкарпетку, вiн говорить зi мною хрипким, але твердим у звучаннi голосом, наче старий знайомий.
– І от це ти приiхав до мене працювати? – запитав Джо.
– Так. Я приiхав сьогоднi i поки вчора збирав речi, батьки дивилися i знайшли в оголошеннях мiсце для роботи, воно було вказане у газетi. Це все вiдбувалося так швидко, я спонтанно вирiшив, що треба починати нове життя i вийшло якось так. – я.
– Цьому оголошенню вже бiльше мiсяця, чому ти вирiшив зателефонувати – Джо.
– Батьки сказали, зателефонуй сюди, спробуй. Менi потрiбна робота, я зараз у пошуках житла в мiстi, але, менi ж треба за нього чимось платити. – я.
– Зрозумiло, але ти менi вже не пiдходиш. – Джо.
– Чому? Ви ж навiть мене не знаете. – я.
– В тебе не впевнений голос, менi це не подобаеться. – Джо.
– Але ви ж самi вчора сказали, приходь, навчу тебе всьому. Тож, я не пiду та буду тут працювати. Якщо ви вважаете, що я подолав такий довгий шлях, щоб почути вiдмову, то ви помиляетесь. – я.
– Непогано, це я й хотiв вiд тебе почути. Може з тебе щось i вийде. Розкажи про себе ще щось. – Джо.
– Я лише нещодавно закiнчив школу, спробував себе у рiзних видах спорту, цiлеспрямований, готовий допомогти завжди й у всьому, тiльки попросiть… -Данiель.
– Ясно, ясно, я зрозумiв, черговий надокучливий хлопець, молодець. – Джо.
Вiн дiстав кипу паперiв зi столу та кинув передi мною.
– Пiдпиши цi документи i ще, скажи, як тебе хоч звати? – Джо.
– Данiель. – я.
– Чудово, Данiель, пiдпиши цi папери, ось тут знизу i ласкаво прошу до антикварноi крамницi “Венецiя". – Джо.
– Дуже дякую, Джо. – я.
– Не варто, малий, ще буде час змiнити свою думку. – Джо.
– Чому? Щось не так? Батьки явно не порадять менi поганого. – я.
– Так, звiсно, ти ще багато чого дiзнаешся тут, юначе, просто почекай. – Джо.
– Ви про що? – я.
– Скоро дiзнаешся, всьому свiй час. Пiдписуй. – Джо.
Я швидко взяв ручку та поставив пiдпис бiля сьогоднiшньоi дати – 19.06.1974. Цей день я запам'ятаю назавжди. Контракт пiдписаний. Нове життя розпочато, далi вже буду розбиратися з тим, що робитиму у цьому життi пiзнiше у майбутньому.
– Тож, почнемо стажування. Спускайся вниз, зараз тобi все тут покажу та про все розповiм. Вимикач тут нагорi та внизу, для того, щоб ти мiг вмикати всi вiтрини та свiтло всерединi крамницi. – Джо.
Ми вдвох спускаемося вниз. Бежевi стiни коридора нагадують менi про старi, давно пережитi 50-тi роки, якi показують у кiно. Внизу вже я беру вiзок та допомагаю старому. Ми дивимось на всi вiтрини i розмова продовжуеться.
– Твое робоче мiсце – он та каса, всi вiтрини мають сяяти, але будь обережним з експонатами, вони дуже цiннi та коштують чималих грошей, наприклад, та статуетка привезена з Китаю, це iхнiй такий собi символ захисту будинку, а там далi е кiлька садових гномiв, але це незвичайнi садовi гноми, iх привезли прямiсiнько з Нiдерландiв, вони були зробленi ще у 1700-х роках i зберiгати iх вдавалося цiлим поколiнням. Вони пережили й Наполеонiвськi вiйни, й Свiтовi вiйни, але, щоб вберегти iх вiд Гiтлера, iх вивезли до Америки, але один старий iдiот продав iх менi за смiшнi грошi, навiть не уявляючи iхню реальну цiннiсть. Тепер поглянь, знизу в них е дата виготовлення, цей 1702 року, другий 1703-го, а третiй 1704-го, колекцiя гномiв, ще й таких рокiв, вони коштують мiльйони i навiть я продаю iх усього за кiлька сотень долларiв. Йдемо далi, також, ти будеш отримувати вiдсоток вiд продажу, окрiм зарплатнi. Якщо люди приносять свое барахло, оцiнюй його максимально низько, щоб ми зменшили витрати. Ти можеш тут жити, е окрема кiмната нагорi, також е кухня, душ, туалет, так що, можеш не витрачатися на житло i проiзд. Але зауваж, я не бажаю бачити компанiю твоiх покидькiв, якi розiб'ють моi вази пiсля кiлькох пляшок пiнного. – Джо.
– У мене немае друзiв. Не переживайте, мiстер Джо. – я.
– Чудово, сподiваюся iншi питання ми вже вирiшемо на мiсцi. – Джо.
– Я просто не дуже вмiю заводити друзiв, зазвичай мене всi кидають, тому я завжди один. – я.
– Чого ж так? – Джо.
– Людям не цiкава дружба, всiм потрiбнi понти. – я.
– Вважаеш? Ти просто не зустрiчав дiйсно гарних людей, хлопче. – Джо.
– Можливо, але у школi менi саме такi люди й траплялись. – я.
– Що ж, хлопче, будемо товаришувати. – Джо.
– Звичайно, мiстер Джо. – я.
– І навiщо я це сказав… – Джо.
– Що-що? – я.
– Нiчого, берись за роботу. – Джо.
Я вирушив за ганчiрками в пiдсобку та взявся до справи. Так, в перший робочiй день у крамницю так нiхто i не зайшов, я лише мив пiдлогу, вичiщав старi предмети та спостерiгав за тим, що вiдбувалося надворi. Раптом, пiдiйшов старий i сказав:
– Ден. Запам'ятай, вночi не виходь на вулицi цього мiста, ти не знаеш, що з тобою може тут трапитися. – Джо.
– Ви про що? – я.
– Просто не виходь. – Джо.
– Д… Добре. – я.
–Надобранiч. – Джо.
–Надобранiч, Джо. – я.
Джо пiднявся на лiфтi та попрямував до своеi кiмнати, а я читав книгу, коли у крамницi за 10 хвилин до зачинення увiйшла дивна стара. Їi повiльнi кроки привели до каси, i вона почала розглядати мене дуже уважно, але раптом розвернулася та вибiгла з крамницi, грюкнувши дверима так сильно, що це прозвучало, як вибух. Я нiчого не розумiв, зачинив крамницю та попрямував сходами нагору до своеi кiмнати. Однак, коли я вiдчинив вiкно та писав листа своiм батькам, я побачив моторошне нiчне мiсто, порожне та покинуте. Раптом моi почуття ожили, i я почув як вiтер гуляе мiстом, i у цiй атмосферi менi стало не дуже затишно. Спустився вниз, щоб покласти його у поштову скриньку. Повертаючись до крамницi, я вiдчув, що мене переслiдують, i швидко вiйшов всередину, зачинивши дверi на замок. Але коли я прилiг на лiжко, моi думки перенесли мене в iнший свiт, наче потiк свiдомостi, який неможливо контролювати. Я замислився про те, що нiчого не вiчне у цьому свiтi, що люди завжди намагаються утримати щось, але нiчого не в змозi зберегти. Життя проходить повз нас, i ми не можемо його утримати, бо воно сповнене неочiкуваностей та змiн, що змушують нас прилаштовуватися та змiнюватися.
Ранок. Найменш улюблена частина бiльшостi жителiв планети. Ледь вiдкривши очi, я подивився у вiкно, звiдти сонце випромiнювало свiтло на всю кiмнату. Сiрi тона кiмнати стали свiтлiшими, та завдяки цьому вона виглядала так, наче у нiй в останнiй раз жили пiвстолiття тому. За вiкном кипiло життя, автiвки невгамовно сигналять на перехрестi, люди постiйно бiжать у незрозумiлому напрямку. Раптом свист гальм та удар. Сталося зiткнення двох авто i натовп вже зiбрався там. Витягають людей з машин, вони живi, це стало зрозумiло, завдяки крикам людей, але без свiдомостi. Приiхала пожежна машина та швидка допомога. Люди не розходяться, навпаки, дивляться заворожено, наче там зараз роздають грошi. Що вас так приваблюе у тому, що люди пiсля аварii знаходяться в жахливому станi? Люди – тварини. Завжди чекають на хлiб та видовища.
Вiдiйшовши вiд вiкна, я пiшов на кухню. Старий Джо все ще спить, його знаменне та затяжне хропiння можна почути, менi здаеться, навiть на околицях мiста. На кухнi все розташовано дивним чином. Холодильник знаходиться у пiдвiшаному станi на стiнi, пiд ним – пральна машинка i далi за ними ми спостерiгаемо стiл, за яким знаходиться один стiлець, немае мiсця для нарiзки продуктiв, один нiж, двi тарiлки, двi виделки, двi ложки, одна чашка та стара, замурзана кавоварка. У тумбочцi одна кастрюля, е друшляк, i навiть маленька пательня. Пiд тумбою стоiть електропiч, яка нагрiваеться цiлу вiчнiсть i, звичайно ж, стара-пристара мiкрохвильовка. На кухнi немае вiкон, вони закладенi старою цеглою, а на нiй висить плакат з оголеною жiнкою часiв 50-х. Менi здаеться, на цих жiнок мастурбували всi хлопцi в тi часи. Сподiваюся, я зможу до цього всього звикнути. Приготувавши собi омлет, з яець знайдених у холодильнику повнiстю забитому пивом, я пiшов до крамницi, за касу, щоб поiсти. Навiть не увiмкнувши вивiску, я вiдчинив дверi i попрямував до каси. Коли вже я пiднiс виделку до рота, дверi вiдчинилися. Дуже повiльно силует, який знаходився зовнi, перенiсся всередину. Це була дiвчина зi свiтлим волоссям. Ослiплений сонячними променями, я не мiг роздивитися ii обличчя, тому просто опустив голову вниз i почав шукати мiсце, куди б поставити тарiлку з iжею. Вона почала ходити по крамницi та оглядати кожен предмет.
– Якщо вам щось потрiбно, тiльки скажiть, – сказав я.
Вона поглянула на мене, посмiхнулася та знову повернулася до староi друкарськоi машинки. Почала торкатися клавiш та спробувала надрукувати якийсь текст. Дивлячись на ii довгi, тонкi пальцi та плавнi рухи, я думав про те, що, можливо, вона пiанiстка. З перших спроб я намагався розгадати ii натуру. Вона знову повернулася та повiльно почала рухатися до мене. Я пiднявся з-за каси та застиг на мiсцi, не вiрячи своiм очам. Вона була незвичайна. Блакитнi очi, наче вiдображення ясного неба, доповнювали ii витончене обличчя, прикрашене тонким носиком та красивими скулами. Їi пiдборiддя було загострене, наче у грецькоi богинi, а кожен ii рух здавався танцем на лезi ножа. Їi вузькi плечi та витонченi, наче розкiшнi квiти, ноги, говорили про бездоганну фiгуру. Невеликi груди, тонка талiя, акуратнi та не широкi стегна. Нi, вона не виглядала наче хвора на дистрофiю, вона просто була стрункою i це iй пасувало. Але найдивовижнiше було те, що в ii очах була така сила та енергiя, що я вiдчував як мое серце починае битися швидше. Я намагався затримати свiй погляд, але було важко – ii чарiвнiсть наче мала магiчну силу. Вона пiдiйшла. Повiльно моргаючи, вона, злегка завищенним голосом, говорить менi:
– Я тут вперше, розкажiть, що у вас е? – незнайомка.
Не в станi зiбрати себе до купи, я розгубився та перепитав ii, що саме вона хотiла, i коли знову почув запитання, я вийшов з-за каси та почав показувати iй все, що у нас було. Вона цiкавилася кожним предметом, та здаеться, iй потрiбно було дiзнатися щось iнше. Щоб отримати перевагу в розмовi, я рiзко спитав:
– Що вам тут потрiбно? – я.
Вона здивувалася. Але, видихнувши, вiдповiла:
– Напевно… Ви. – незнайомка.
І вже тут здивувався я. Мiй розгублений погляд, як здавалося у той момент менi, можна було роздивитися з iнших планет та всесвiтiв. Я ковтнув повiтря та перепитав:
– Я? – я.
– Так, ви. – незнайомка.
– Чому саме я? – я.
– Ну, ви перший у цьому мiстi, хто не почав менi грубити з перших секунд. Ви, певно, як i я, не з цих краiв. – незнайомка.
– Так. – я.
– Ви звiдки? – незнайомка
– Кроменвiлль, а ви? – я.
– Борнвудс. – незнайомка
– Так ми сусiди, дивовижно. Що ви забули у цiй дирi? – я.
– Напевно, те ж саме, що i ви. – незнайомка.
– Ви втекли вiд батькiв, щоб почати нове, доросле життя i тепер не знаете що робити? – я.
– Гарний жарт, але нi, я подорожую i це перше мiсце, де я вирiшила затриматися. – незнайомка.
– Але чому ви обрали саме Дробайл? – я.
– Це найближче мiсто вiд мого минулого мiсця перебування. – незнайомка.
– Цiкаво. – я.
У цей момент я зрозумiв, що якщо зараз не покличу ii на побачення, я втрачу ii назавжди.
– А чи не хотiли б ви сьогоднi провести вечiр у моiй компанii? – я.
– Ага, – вiдповiла вона, простягаючи руку до книги на верхнiй полицi. – незнайомка.
– Давайте о 5-iй вечора на цьому ж мiсцi, я як раз зачинятимусь. Тут поруч е заклад з цiкавою назвою, там i проведемо час. – я.
– Чудово, – вiдповiла вона та простягнула менi книгу заклять старих вiдьом.
Я пiдходжу до каси, пробиваю чек та озвучую суму. Вона повернулася, простягла менi купюри та вимовила тi слова, якi змусили мое серце завмерти: "Решта не треба, вечеря за ваш рахунок". Вона забрала книгу та швидко пiшла, залишаючи пiсля себе нiжний аромат квiтiв.
Я залишився сидiти на стiльцi, вдихаючи цей запах i занурюючись у роздуми про те, що це все може означати. Мое сердце швидко калатало, i я вiдчував, що ця незвичайна подiя – знак долi. Як сором'язливий хлопець, я не мiг вiдiгнати вiд себе думки про ту прекрасну дiвчину, яка так безтурботно проникла у мое серце. Аж раптом моi роздуми перервав старий Джо зi словами про те, що потрiбно сходити за газетами. Я ще не встиг вийти за порiг, коли побачив стареньку жiночку, Джо розповiдав, що вона часто бувае тут, але чомусь сьогоднi вона навiть не спромоглася увiйти та, як завжди, подивитися на предмети у нашiй крамницi. Коли я пiдiйшов до неi, щоб запитати, вона повернулася i рiзко схопила мою руку. Я вiдчув як мое серце завмерло вiд ii слiв: "Їдь звiдси. Тобi тут не мiсце. Ти ще молодий, у тебе все життя попереду. Їдь". Я не мiг зрозумiти чому вона так дивно поводиться зi мною, але вона вже почала вiддалятися, лишивши мене можливостi поставити питання. Я залишився стояти на мiсцi, намагаючись розшифрувати ii слова. Що вона хотiла менi цим сказати? Що тут вiдбуваеться? Я вирiшив швидко перебiгти дорогу, щоб забрати газету старого Джо, але ледь не поплатився за свiй поспiх. Мене майже сбила машина.
Я забрав газету та почав повертатися, коли помiтив як наша сусiдка зайшла через заднi дверi до нашоi крамницi. Я не мiг зрозумiти, що це означае, але моi пiдозри почали зростати. Що приховуе ця таемнича жiнка та якi секрети мае наша крамниця? Я вирiшив продовжити свое розслiдування та знайти вiдповiдi на цi питання. Я швидко попрямував тут, але величезний чолов'яга розмiром з шафу, зупинив мене зi словами:
– Тобi сюди не можна, хлопче. – охоронник.
– Але я тут працюю. – я.
– Не зараз, почекай. – охоронник.
Я зупинився та зрозумiв, що з ним в мене навiть можливостi немае спробувати своi сили, тож сенсу в тому, аби намагатися щось зробити – немае. Так я простояв хвилин 20 поки не вийшла панi у пурпурному капелюшку та з плюшевою сумочкою. Вона поглянула на розгубленого мене та сказала:
– Який цiкавий юнак, я вкраду тебе у Джо, такi солодкi хлопцi завжди будуть менi у нагодi. – незнайома ледi.
Я лише перелякано опустив погляд i вона пiшла далi. Їi охоронець швидко побiг вiдчиняти дверi авто, i у цей момент я зрозумiв, що вона якась велика "шишка". Увiйшовши до крамницi, я хотiв було пiднятися нагору, але старий Джо зупинив мене зi словами:
– Куди газету понiс, малий? – Джо.
– А, ви тут, мiстер Джо? – я.
– Так, я тут, – з тяжким видом вiдповiв вiн.
– Хто ця панi i що вона робила у нашiй крамницi? – я.
– У нашiй? Малий, це вже навiть не моя крамниця. Якщо ми не погасимо оренду за цей мiсяць, ii знесуть, i ми обидва опинимося на вулицi. – Джо.
У примiщеннi нависла напруга i вiдчуття невирiшеностi питань. Я пiдiйшов до старого, вiддав газету та пiшов за касу, починаючи пiдрахунок усього, що накопичилося за тиждень та почав розпитувати про те, скiльки саме потрiбно сплатити за оренду цього мiсяця.
– Нам все одно не вистачить, Ден, ми вже програли цю битву навiть не розпочавши ii. – Джо.
Так я побачив згасаючi мрii та надii в очах людини. Понурi та стомленi очi Джо почали оглядади все довкола. Вiдчай, який загублюе цiлi армii, зараз заволодiв його свiдомiстю. Панiка бiгаючого погляду лише доводила, що життя може перевернути все з нiг на голову в одну мить. Договори, рiшення, удача – все це запорука успiху у бiзнесi, проте коли твоя справа потроху згасае, ти починаеш згасати i сам.
Джо скомкав i викинув у смiтник газету, потiм попрямував до лiфту та зi словами: "Сьогоднi мене не чiпай", вiн пiднявся нагору.
Я тяжко опустився на стiлець за касою та з повним усвiдомленням того, що менi доведеться шукати нову роботу, починати все спочатку, поринув у роздуми. Так, за кiлька годин, життя мене пiдштовхнуло, до того, що варто не забувати про ще одну рiч. Сьогоднi на мене чекае побачення зi справжньою дiвчиною.
Ця думка зiгрiвала мою голову трохи бiльше, нiж те, що крамниця, куди я влаштувався буквально позавчора, вже зачиняеться. Всерединi виникло мовчазне питання: "Може, я приношу нещастя?" Але, намагаючись якомога швидше випустити цю думку з моеi голови, я взявся прибирати крамницю. Так я знайшов старi монети, загубилися за прилавком, витер пил у тих мiсцях, де клiенти що приходять у крамницю, можуть i не побачити, розставив усi предмети в алфавiтному порядку та вимив склянi поверхнi так, що здавалося навiть не треба вiдчиняти дверi, аби всерединi стало свiтлiше.
Я пiшов до старого Джо нагору та розповiв йому про те, що менi вдалося запросити гарну дiвчину на побачення. Моi слова викликали у нього легку посмiшку i вiн сказав:
– Я, звiсно, радий за тебе, малий, але будь обережним. – сказав насторожливо Джо.
– Чому? Що не так? – я.
– Дiвчата бувають дуже пiдступними. – посмiхаючись сказав Джо.
– Я ж лишень покликав ii на побачення. – розгублено вiдповiв я.
– Та будь впевненiшим, хлопче. Я тебе за вус воджу. Бажаю гарно провести час. – Джо.
– Старий гуморист, дякую. – нiяково вiдповiв я.
Пройшов певний час i ось вже пiдкрався момент, коли треба виходити на зустрiч, старий Джо спустився вниз, дав менi в руки коробку та сказав:
– Вiдкрий ii лише тодi, коли ви сидiтимете за столом у барi, а до того моменту навiть не думай ii торкатися.
Я взяв коробку, вдягнув куртку та вийшов з крамницi. Я почав думати, що, напевно, вона пошуткувала, коли погодилася на побачення. Скорiш за все, це був просто жарт, подумав я. Запалив цигарку, опустив погляд та спершись об стiну, я чекав. Можливо, все ж таки прийде.
Пройшло вже 10 хвилин, але ii все ще не було. Так, вона не прийде, це точно. Як i завжди, це було несерйозно, але навiщо вона залишила менi чайовi? Я дiстаю купюру з кишенi та бачу текст: "Зустрiнемося о 17:30 у парку, що розташований у центрi. Сподiваюся, ти здогадаешся, що треба подивитися на купюру у цей день, бо я люблю загадки". І я зiрвався з мiсця. Я перетнув проiжджу частину, незважаючи на правила дорожнього руху i навiть не замислюючись над тим, що просто зараз мене може збити машина, я заскочив у трамвай. Їду, спостерiгаю що вiдбуваеться навколо та думаю, куди ж вони всi йдуть? Жiнка у коричневому довгому пальто поверх сорочки та довгоi сiроi спiдницi, в неi кучеряве довге волосся, вузькi очi, довгий i тонкий нiс, маленькi акуратнi губи, такi, наче вона працюе вчителькою у школi. Прямуе, як менi здаеться, додому та намагаеться донести 4 важкi пакети в обох руках. Двiйко чоловiкiв у темно-сiрих костюмах та капелюхах сваряться та розводять руками так, нiби вони справжнi iталiйцi. Дiти втiкають стрiмголов вiд полiцейського. А iншi чоловiки у костюмах палять цигарки у крiслах ресторану та вирiшують справи бiзнесу, один з них настiльки великий, що, здаеться, якщо вiн не наiсться, вiн вiдгризе руку офiцианту.
Навколо метушня. Так цiкаво, що в моему мiстi навiть приблизно такого не було. У нас все завжди було спокiйно, нiяких божевiльних ситуацiй, усi знають один одного, нiхто нiкуди не поспiшае. Цiкаве мiсто, здаеться, я тут затримаюсь. Вiдчинивши вiкно i поглянувши у нього, я вiдчув на обличчi прохолодний вiтерець. Волосся на головi почало розвiюватися назад, сльози на очах вiд вiтру та, звичайно, дивовижне вiдчуття свободи. Менi здаеться, пронеслося у моiй головi, приемний вечiр у вiкнi завжди наповнюе якоюсь свободою, чимось приемним та легким, вiн викликае думки, що ти завжди можеш опинитися там, де тобi легше, нiж тут. Але коли вона встигла написати менi записку на купюрi? Здогадка лише була в тому, що коли я пробивав в касi чек, вона встигла написати.
Моi роздуми зупинили слова iз гучномовця про те, що я вже пiд'iжджаю до потрiбноi станцii. Виходжу бiля парку та бачу, що вона там, чекае та посмiхаеться. Я завмер, може вона посмiхаеться не менi? Вона махнула рукою, я озирнувся навколо, чи дiйсно вона подае знак менi. І справдi, дивно, такого в мене ще не було. Я пiдiйшов, привiтався, i ми почали йти разом у бiк мiсця нашого побачення.
– Куди ми йдемо? – питае вона.
– Зараз покажу, про це менi розповiв старий Джо, вiн дав менi цю коробку, сказав, щоб я вiдкрив ii лише тодi, коли ми сядемо у тому мiсцi.
– Добре, тодi ходiмо хутчiш, не можу дочекатися, щоб дiзнатися що там всерединi, – в захватi сказала вона.
Ми йшли, розмовляли про рiзнi речi. Кожен з нас висловив позицiю свого життя i, менi здаеться, дивлячись на неi, я почав помiчати щось свое. У цю мить я вiдчув прилив легкого та п'янкого щастя.
Ми прийшли. Це був бар з незвичайною назвою "Карета в нiкуди". Ввiйшовши всередину, нас зустрiчае бармен за стiйкою i одразу ж питае, що нам налити. Ми замовляемо два келихи червоного напiвсолодкого вина та вiд його презирливого погляду ми зрозумiли, що зазвичай тут замовляють щось зовсiм iнше. Ми влаштувалися за вiльним столиком, я поставив коробку i ми продовжили розмову, домовившись, що вiдкриемо ii вже пiсля перших ковткiв вина. Бармен не дуже поспiшав, вино все ще не було налито, ми продовжували розмову i пройшло вже хвилин 10, я вирiшив пiдiйти та дiзнатися в чому справа:
– Мiстер бармен, де наше вино? – питаю я.
– Подивись уважно нагору, хлопче. – вiдповiдае бармен.
Я пiднiмаю погляд i бачу величезну вивiску з написом: "Або ти пьеш вiскi, або провалюй!".
– Ага, зрозумiло, два вiскi з льодом, будь ласка. – я.
Вiн щиро посмiхнувся, швидко дiстав з-пiд стiйки двi склянки, кинув туди кубики та розлив мiцний напiй. Поставив обережно на стiйку та сказав:
– Приемного вечора, сер. – бармен.
Я посмiхнувся, кивнув, пiдхопив склянки та попрямував до столу.
– Цiкаве в тебе вино, – з посмiшкою сказала вона.
– Так, я знаю, подивись на вивiску над барною стiйкою. – я.
Вона прослiдкувала поглядом туди, куди я вказав, розсмiялася та побачила, що бармен також посмiхнуся, пiдморгнув iй та пiшов далi до блиска натирати склянки.
– Як тебе звати? Я так i не дiзнався твое iм’я. – я.
– Моi батьки обирали не довго, воно наснилося моiй матерi. Мене звати Ангела.
– Приемно познайомитися, мене звати Ден, тобто Данiель, але всi друзi кличуть мене просто Ден.
– Добре, буду знати, Ден. Тобто Данiель, якого всi друзi кличуть просто Ден. – Ангела.
Ми посмiялися та вдарили склянками з вiскi.
– За приемну зустрiч, – сказав я.
– За неi. А тепер давай скорiше вiдкриемо коробку, я вже згоряю вiд нетерпiння. – Ангела.
Я зриваю скотч, починаю вiдкривати та бачу дуже дивний предмет. Вiн схожий на пiстолет, але виглядае зовсiм не як пiстолет. Я дiстаю його з коробки, ми разом починаемо на нього дивитися ближче i все ж таки не розумiемо для чого старий Джо вирiшив вручити его менi.
Поки ми його роздивлялися, ми не помiтили як бар залишили всi вiдвiдувачi, пройшло наче близько 20 хвилин, але у примiщеннi вже було порожньо. Бармен запитав нас коли ми збираемося пiти, бо скоро вони зачиняються. Ми замовили ще двi склянки вiскi та пообiцяли покинути бар тiльки-но спустошимо iх. Бармен пiдняв брови, знизав плечима та вiдповiв:
– Добре, хай щастить.
Ми не дуже зрозумiли його iнтонацiю, але вирiшили не перепитувати. Вiн повернувся за стiйку та почав потихеньку збирати речi. Ми продовжили нашi розмови, якi зазвичай починаються при знайомствi. Друга склянка вiскi почала потроху туманити голову, i я вже став розкутiшим у бесiдi. Ми смiялися, розповiдали кумеднi iсторii з життя, додаючи до того ще й вдалi тости. Раптом бармен погукав нас та показав на годинник. Я перевiрив котра година, вже за десять хвилин сьома, то, ми швидко спустошили склянки, почали одягатися. Коли ми вийшли, стало зрозумiло що навколо нi душi, наче в цьому мiстi щось трапилося: всi люди зникли, залишивши пiсля себе лише порожнечу. Темно-сiре мiсто, iнколи пропускаюче протяг мiж будинкiв. Неоновi вивiски, якi ранiше яскраво освiтлювали темнi провулки, тепер згасли, у багатьох вiкнах немае свiтла, наче життя тут затихло. Але було щось i бiльш тривожне у повiтрi. Вiддаленi звуки, мелькотiння тiней та далеко сине свiтiння з кiлькох вiкон. Вiдчуття, що хтось спостерiгае за нами, змушувало волосся на руках ставати дибки. І коли ми озирнулися навколо, то зрозумiли, що жодних машин на вулицях не було, наче ми потрапили в iнший свiт, де пануе загадкова тиша.
– А трамваi вже не iздять чи що? – з iронiею запитав я.
Ми не розумiемо що вiдбуваеться, за нами зачиняе дверi бармен та йде вглуб бару, здаеться, вiн живе прямо там або дуже близько. Ми пiшли в бiк парку, продовжуючи говорити про особистi плани у цьому життi. Ангела повiдала менi про те, як вона збираеться довчитися в унiверситетi та поiхати у навколосвiтню подорож, я ж розповiв , що хочу винайти предмет, якого ще точно не бачив свiт, музичний, переносний програвач, щоб можна було тримати його в руках та слухати музику де завгодно. Ми смiялися, адже радiо вже давно запотентували, а тому як я зможу зменшити пластинки, щоб музика вiдтворювалася всерединi та грала в руках. Та раптом ми помiтили дуже незвичну тiнь. Вона стояла посеред вулицi та не рухалася. Серед лiхтарiв, якi давали свiтло, був один зламаний, саме у цьому мiсцi знаходилася вона. Мое серцебиття почастiшало, я вiдчув сильний холод, який з'явився в мене всерединi, наче я почав замерзати, холодний пiт почав проступати вздовж усього хребта, з рота пiшов пар так, нiби то були залишки останнього тепла з мого тiла i вiдчуття злiсного погляду принизало мене.
Ми зупинилися, я став перед Ангелою, щоб захистити ii. Вона все ще нерухома. Ми продовжуемо стояти та спостерiгати за силуетом. Я вiдчув як на моiй спинi ворушиться волосся вiд подихiв Ангели, а ii рука лягла на мое плече. Вони наблизилася до мого вуха та запитала з тривогою в голосi:
– Що ми будемо робити? Воно мене лякае. – Ангела.
– Я не знаю, дiстань той недопiстолет з коробки. – я.
Вона вийняла зброю та простягнула менi. Я мiцно обхопив ii однiею рукою, а iншою звiв курок. Але я не поклав на нього палець, бо я гадки не мав хто передi мною. Може, це просто п'яничка, який не усвiдомлюе що вiдбуваеться. Таке не рiдко траплялося у моему мiстi, коли захмелiла людина стояла посеред вулицi та просто спала, не помiчаючи нiчого навколо себе. Ми повiльно наближалися до силуету, який продовжував стояти на мiсцi. Мiй пульс почастiшав, я не розумiв якi саме вiдчуття розривають мене зсередини. Можливо, це не просто якийсь пияка? Я не знав хто передi мною i що йому треба. Може хоче, вкрасти мiй гаманець або ключi вiд крамницi? Я вагався i просто не знав як менi краще дiяти. В коробцi бiльше нiчого не було?
– Ангела, подивись що ще е в коробцi. – я.
– Тут е лiхтарик та записка. – Ангела.
– Що там написано? – я.
– "Не втрачай свiтло. Якщо свiтла немае, свiти та стрiляй. Не дай до себе торкнутися". Що це означае? – Ангела.
– Я й сам не знаю, щось тут не так, посвiти лiхтариком на цю тiнь. – я.
Ангела вмикае лiхтар, напрявляе його на силует i той починай швидко рухатися в наш бiк, видаючи при цьому неприемний скрежiт та шипiння. Я поклав палець на курок та вистрiлив у тiнь, яка розчиняеться в слiпучому свiтлi. Пiсля пострiлу я впав на землю, але Ангела швидко допомагае менi пiднятися, ми, розумiючи, що тут щось не так, прямуемо до крамницi. Я вириваю коробку з рук та жбурляю ii подалi, хапаю Ангелу за руку i ми бiжемо. Тут лише один квартал, головне не зупинятися. Поки ми тiкали, лiхтарi позаду почали вимикатися та, роздивившись, що за ними, ми почали помiчати як там з'являються такi ж самi тiнi. Ми бiжимо до крамницi i вже здалека бачу ще не згаслу вивiску "Венецiя". Який же я радий, Джо, що ти забуваеш робити найпростiшi речi. Залишаеться лише одне перехрестя i ми потрапимо всередину. Позаду вже немае ввiмкнених лiхтарiв i ми розумiемо, що прямо зараз i над нами вони вимкнуться. Дихання через цигарки вже починае стискати груди, але я розумiю, що нам треба всього лише пiвхвилини, аби добiгти до крамницi. Свiтло гасне… Ми зупинилися.
– Що робити? – пошепки питае Ангела.
– Ходiм, – вiдповiдаю я.
Вiдчуваю жахливий мороз на тiлi, мурашки на шкiрi влаштовують карнавал, дихання стае повiльнiшим i я вiдчуваю слабкiсть. Ми повiльно пробираемося через тiнi, якi реагують на шум та свiтло, i ми потрохну наближаемося до крамницi. Ангела помiчае щось страшне, i я розумiю, що ми опинилися у пастцi. Ми повiльно крадемося до дверей, Ангела в цей момент намагаеться роздивитися кожну тiнь. Зненацька вона вiдпускае мою руку, а коли я обертаюся, то бачу як вона, закривши обома руками рот, намагаеться не вимовити жодного звуку. Я ковтаю слину та комок у горлi, який перекривае менi дихання i вже, здаеться, просто зараз змусить мене закашлятися. Я повiльно тягнуся до ii руки, аби ухоптися за неi, i вона, знайшовши мою руку, повiльно починае рухатися в мiй бiк. Я перестав вiдчувати тепло вiд ii та моiх долоней, ми мерзнемо ще бiльше. Тiнi починають потроху рухатися до нас, i ми пришвидшуемо свiй рух до крамницi. Дверi рiзко вiдчиняються i старий Джо дае нам знак, щоб ми забiгли. Ми кидаемося всередину, i я встигаю помiтити як тiнi рвуться вслiд за нами. Старий зачиняе дверi з гучним гуркiтом, а ми залишаемося лежати на пiдлозi, вiдчуваючи, як наше життя секунду назад обернулося жахiттям. Перекладина збоку падае i тепер дверi прямо таки розривае вiд гупання тiней. Ми озираемося довкола, усi фiранки щiльно закритi, дониз спущенi решiтки, а старий Джо замикае останнiй замок ключем.
– Вам що, йолопам, не стало зрозумiло, що час йти по домiвках, коли всi iншi вiдвiдувачi пiшли з бару? – заволав старий Джо.
– Ми вирiшили, що бар просто зачиняеться, тож допили ще по однiй склянцi вiскi та тодi вже пiшли додому. Хто цi люди? Що це за привиди? Що це взагалi таке? – я.
– От дiдько, ви що, не читали записку? Вас не здивувало, що там лежить свiтлострiл? А лiхтарик? Хоча у мiстi достатньо вуличних лiхтарiв, навiщо б старий Джо, вiн же, чортiв псих, поклав вам лiхтарик? Смiшно, напевно, було вам у барi, так?! – Джо.
– Та ми й гадки не мали, що зiткнемося з цiею дивною рiччю. Ти тепер взагалi не здаешся нам психом, Джо. Розповiси що тут вiдбуваеться? – я.
– Ласкаво прошу в Дробайл, малий. Мiсто, яке живе двома життями одночасно. Якщо вiрити старiй легендi, одного разу, ще у часи, коли ковбоi та шерифи розгулювали Диким Захiдом, один iдiот приiхав у це мiсто. Вiн сказав, що переможе будь-кого у дуелi, але той, хто його переможе, забере чек на мiльйон долларiв. Перевести у готiвку вказану суму можна буде у будь-якому банку. До нього назустрiч вийшли одна стара жiночка та попросила цього нестерпного юнака покинути мiсто, на що цей йолоп заперечив та вiдправив стареньку куди подалi. У вiдповiдь жiнка, без зайвих мiркувань, харкнула йому прямо в обличчя, розвернулася та покрокувала геть. Усi навколо почали реготати i тодi посмiшка з обличчя цього смiливця швидко зникла, бо вiн розумiв, що публiчне приниження, а особливо на очах у молодих дiвчат, – непробачно. Вiн дiстав з кобури свiй револьвер, направив його у бiк старенькоi, яка вже вiддалялась, та зробив пострiл. Старенька лише встигла прошепотiти наостанок кiлька слiв, а тодi з неi, наче з багаття, вийшов чорний та густий дим. Коли вона впала, навколо зiбралась юрба i нiхто навiть не зрозумiв що треба робити. Почали кликати лiкаря, але вже було запiзно. На ii обличчi залишилася посмiшка, а у мiцно стиснутiй руцi шериф розгледiв якийсь згорток. Витягнувши його, вiн побачив лише одне речення: "Ви всi залишитеся тут назавжди". Вiн поклав знахiдку до сумки та покликав своiх помiчникiв. Вони оточили мiсце злочину, взяли пiд пахви того iдiота та посадили в карету, яку вiдправили до вiддiлка. Народ почав розходитись i в цей момент з натовпу вибiг маленький хлопчик. Весь у сльозах вiн кинувся до мертвого тiла старенькоi. Дитина пiдняла ii голову та благала пiднятися. До хлопчика пiдiйшли помiчники шерифа та почали вiдтягувати його вiд бабцi, але вiн несамовито виривався та намагався повернутися до тiла. Тодi нiхто не розумiв яке лихо скоiв iдiот Бiллi Дiклз. З тiеi митi всi, хто намагався залишити мiсто у будь-який спосiб, не могли цього зробити. Всi, хто провiв у мiстi бiльше, нiж добу, вже були приреченi провести тут все свое життя. Тож, вiтаю, тепер це станеться i з вами. Залишилося лише пiдзарядити свiтлострiл, бо пiсля сьогоднiшньоi вашоi дуростi доведеться чергувати всю нiч в очiкуваннi нападкiв вiд тiней, вони можуть розтрощити вiкно та потрапити всередину. Свiтло не вимикати, якщо вирiшите спати, то лише у присутностi iншоi людини. Я не горю бажанням, поки спочиваю, стати наживою якоiсь тiнi.
– Але хто всi цi тiнi? – я.
– Давним давно це були звичайнi люди, але тепер вони стали тiнями, залишивши лише своi спотворенi обличчя. Вони блукають вулицями та полюють на нових жертв, якi можуть приеднатися до iхнього похмурого свiту. Хтось може ненароком доторкнутися до тiней та стати таким самим, тодi людянiсть покидае цих бiлодашних. Але зi свiтанком вони зникають, наче iх нiколи й не iснувало. Але коли повертаеться нiч та згасае останнiй промiнь свiтла, вони починають потроху з'являтися, вже готовi вполювати нову жертву та поглинути ii душу. Хто знае скiльки з нас вже стали iхньою здобиччю. Цi люди вже нiколи не повернуться у звичну реальнiсть. – Джо.
– Звiдки в тебе цей свiтлострiл? – я.
– Я зробив його власноруч. Розiбрав старий пiстолет, додав до нього спецiальний випромiнювач свiтла, який здатен видати величезний промiнь та знищити тiнь лише завдяки одному натисканню на курок. Але вистачае його тiльки на сiм пострiлiв. Потiм його треба знову зарядити. Обiйму з наявною в мене кiлькiстю грошей, як ти розумiеш, виготовити не так i легко.
– А що зараз з цим Бiллi Дiклзом? -я.
– Його давно поховали на мiсцевому цвинтарi. Ту могилу вже опоганили тисячу разiв, бо саме через нього почалося це прокляття. – Джо.
– Чому нiхто не намагався якось подолати цi чари? – Ангела.
– Чого ж не намагалися? Було багато охочих, якi приiжджали, читали своi закляття, але все марно. Один з таких вже навiть помер у цьому мiстi, без кiнця читав новi й новi заклинання, щоб визволити нас. Так i вмер, не розумiючи, що то все безглузда справа. – Джо.
– Тобто, ми дiйсно не зможемо поiхати звiдси? – тремтячим голосом запитала Ангела. Сльози з ii очей покотилися по збiднiлих щоках. – Але ж я… Хотiла поiхали у навколосвiтню подорож. Я ж… Вiдкладала грошi, склала всi iспити, поiхала вiд батькiв, я зробила все, щоб не опинитися замкненою десь в одному мiсцi…
– Крихiтка, ти вже в персональному пеклi кожного клаустрофоба. Це маленьке мiстечко, це вам не Нью-Йорк, тут не встигнеш озирнутися, а ти вже на околицi мiста. Навiщо ти взагалi сюди приiхала? – Джо.
– Це просто зупинка дорогою до Бостона вiд Борнвудса – Ангела.
– Нашого мiста навiть на мапах немае, як ти могла сюди потрапити? Як можна забрести у Огайо, якщо вам зручнiше iхати через Захiдну Вiрджинiю? – Джо.
– Як це немае? Ось, погляньте самi. – Ангела.
Вона дiстала стару мапу зi своеi сумки. Таку ж, за допомогою якоi я дiстався цього мiстечка, дивно, чому вона пiшла разом iз нею на побачення.
– Дай-но подивлюся, – сказав старий, беручи мапу з рук дiвчини. Його очi забiгали у пошуках потрiбноi мiсцевостi. В якусь мить йому стае зрозумiло, що мапа настiльки стара, що на нiй i досi позначено мiста, яких вже давно не iснуе, в тому числi й Дробайл. – Ви що, зовсiм дурнi? Вас не вчили оновлювати речi? Менi один юнак, водiй однiеi з проiжджаючих повз наше мiсто вантажiвок, вiддав свою мапу. Вiн був дуже здивований, бо там позначалася лише траса, але мiста вiдмiчено не було. Так я й дiзнався, що про нас всi забули. Нас вже не обговорювали у новинах, про нас не казали нiчого, навiть у телефонних довiдниках нас неможливо знайти, окрiм тих, якi збереглися в фiрмах, що працюють з нами дуже давно. Тому керiвник полiцii нашого мiста об'еднався з мiсцевими i у нас з'явилася велика ферма, де вирощують бiльшiсть овочiв та фруктiв. На випадок, якщо про нас i зовсiм забудуть, ми не залишимося без iжi. Також вирили величезний колодязь, навiть пiд'еднали власну електростанцiю, якщо вже нас i без цього лишать. Я спiлкувався з багатьма мешканцями нашого мiста i всi сподiваються, що влада нарештi почне вирiшувати питання, але, здаеться, його вiдклали у далеку шухлядку. Навiть якщо за 50 рокiв це питання таки пiднiмуть, i це вже буде диво. – Джо.
Вiн демонструе нам мапи нового зразку i там дiйсно немае жодноi згадки про Дробайл. Ми з Ангелою здивувались та зрозумiли, що якщо не сама доля нас вiдправила сюди, то тодi що? Ми вiдкинулися на спинки стiльцiв, видихнули вiд втоми та зрозумiли, що вже нема чого робити. Треба вже щось вигадувати та тiкати звiдси. Так ми й просидiли до глибокоi ночi доки Ангела не заснула, старий Джо вже давно пустив слину на власну, до нитки пропахлу цигарками, сорочку. Але я не змикав очей. Сьогоднi я точно не зможу заснути i, здаеться, менi доведеться попросити старого про вихiдний, щоб трохи прийти до тями та виспатися. Песимiстичний настрiй Джо, який супроводжував нас увесь вечiр, тiльки й робив, що запевнював нас увесь вечiр – звiдси не вибратися. Та усвiдомлення того, що потрапили ми сюда не просто так, не полишало мене. Я продовжував прокручувати у головi iсторiю, яку розповiв нам Джо, менi було цiкаво поспiлкуватися з однiею людиною, а саме з онуком тiеi старенькоi. Вiн точно мае щось знати. Це едина деталь, за яку мiй, вже сонний мозок, мiг зачепитися. Так, помiтивши за вiкном першi сонячнi променi, я заплющив очi та поринув у сон. Моi м'язи повнiстю ослабли, я опустився ще нижче на стiлець, глибоко зiтхнув та остаточно заснув.
Прокинувся я вiд рiзких поштовхiв по плечу, бiльше того, я навiть впав на пiлогу. Розплющую очi та бачу посмiшку Ангели. Вона стоiть надi мною з помаранчевим клiтчастим фартухом через одне плече та каже:
– Ти спав майже добу, будеш вечеряти? – Ангела.
– Так, звiсно, я дуже зголоднiв, – я.
– Чудово, бо Джо вже не збираеться виходити з кiмнати, лише забирае тарiлки з-пiд дверей i мовчить. Щось вiн менi не подобаеться. Як гадаеш, з ним усе в порядку? – Ангела.
– Почекай, у сенсi я спав майже добу?! Чого ти мене не розбудила? А як же робота?! – я.
– Заспокойся, Джо пробув за касою весь увесь день, я йому допомогала, тож, сьогоднi день пройшов добре, ми навiть заробили грошей на оренду, – Ангела.
– Ого, що ж ви таке розпродали, якщо навiть ту суму зiбрали, – я.
– Ми працювали у звичному режимi, але багатьох покупцiв Джо вiдводив у iншу кiмнату, а пiсля того виiжджав вже з пакунком грошей, – Ангела.
– Хм, що ж приховуе цей старий?.. Треба дiзнатися, – кажу я, надкусуючи смажену картоплю з соусом з печериць. – Ти смачно готуеш, менi подобаеться. – я.
– Дякую, – посмiхаючись вiдповiла Ангела, – мене цим рецептам мама навчила.
– Дуже добре вийшло, – я.
Тiльки-но доiвши свою вечерю, я пiднявся з-за столу, ледве-ледве пересуваючи ногами. Я пiднявся сходами й, дiйшовши до дверей Джо, постукав i чекав на вiдповiдь. Та вiн мовчав. Я наполегливо продовжував калатати. Потiм я й взагалi вирiшив вибити дверi, я тарабанив ногами, руками, плечем, i нарештi вийшло. Дверi впали з рами, i я побачив Джо скрюченого у лiжку. Я швидко пiдбiг до нього i як тiльки взяв його за руку, вiн схопив мене у вiдповiдь i рiзко пiдвiвся. Вiд нього несло добрячим перегаром, так, що я й сам ледве не сп'янiв вiд цього "аромату".
– Я думав, ти помер, старий дурень! – я.
– Не дочекаешся, я ще й вас переживу! – Джо.
– Тодi чому ти не лишив записку, що ти спиш? – я.
– Звiдки менi знати, що ти виламуватимеш дверi? Я просто спав! – Джо.
– От телепень, я ледь не втратив розум, особливо пiсля вчорашньоi ночi, ще б ти помер! – я.
– Та хрiна лисого, я не помру! – Джо.
Розмова зайшла у глухий кут, i ми просто сiли подалi один вiд одного. Вiн сидiв та зосередженно дивився у стелю, я розглядав у цей момент його кiмнату: старий стiл; величезна, вся у пилюцi, шафа, з якоi виднiлися кiлька клаптикiв тканини; цiла купа малюнкiв незрозумiлих "тiней" та рiзнi портрети. Мою увагу привернув один хлопчик, який повторювався усюди, може це i е онук тiеi староi? Треба дiзнатись у Джо хто цей малий. Коли я запитав про це, вiн подивився на мене, огледiв кiмнату i глибоко зiтхнув.
– Син мiй. Загинув. Дуже давно загинув. Вас ще навiть у планах не було, а вiн вже загинув, – Джо.
– Що сталося? – я.
– Це була звичайна сонячна середа, i я, як i зазвичай, вiдвiз сина до школи. Дружина пiшла на роботу, а я пiшов у мiсто, шукати новi товари. Все здавалося таким живим та буденним, поки одна знайома не пiдбiгла до мене зi щирим хвилюванням на обличчi. Я не розумiв про що вона говорить, доки не почув, що мiй син потрапив пiд машину бiля школи, його вiдвезли в лiкарню в критичному станi. Ми з дружиною одразу поiхали туди, де у коридорах зiткнулися з метушнею та напруженими лiкарями, якi бiгали повз нас. Нiхто не мiг дати нам чiткоi вiдповiдi: де зараз наш син i як вiн себе почувае? Дружина забiгла у реанiмацiю, ii стримували лiкарi, але коли вона побачила нашого хлопчика, з ii очей хлинули сльози. Коли вона пiдiйшла ближче, його пульс став повiльнiшим. Вона встигла взяти його за руку i, вiдчувши останнiй дотик, ii вивели з палати. Я пiдбiг до неi, притиснув до себе, але сльози та вiдчай охопили нас обох. Ми залишалися у кiмнатi очiкування. Через кiлька годин нам повiдомили, що наш син помер. У той день загинули ще кiлька дiтей, iх також сбила автiвка. Я не мiг повiрити, що мiй син бiльше не повернеться додому. Все навколо втратило сенс. Але потiм нас очiкувала ще одна шокуюча новина – водiя не затримали. Проте я знаю хто це був. І ця людина прирiкла нас на нескiнченнi бiль та страждання. Шкода, що в нас немае доказiв. Ця iсторiя завжди буде викликати в мене бiль та смуток, i я нiколи не зможу забути той жахливий день. Вiн дуже часто приходить до мене у снах, я чую його голос, я бачу його перед собою, вiн, як i в останню зустрiч, махае менi рукою, прощаеться та бiжить до школи.
– Хто це? Хто був за кермом тiеi машини? – я.
– Онук тiеi староi, – Джо.
– Але навiщо? – я.
– Менi здаеться, що вiн скоiв таке, бо й сам втратив близьку людину i не хотiв, аби люди тут мали хоча б якусь радiсть у життi. Мерзотний виродок, – Джо.
– Зрозумiло, а чому у кiмнатi немае портрета дружини? – я.
– Вона не хотiла, щоб я малював ii. Пiсля смертi нашого сина вона повiсилася на двернiй ручцi, коли я вийшов за товаром. З того часу я бiльше не виходжу нi за товаром, нi за продуктами. Я бiльше нiкуди не хочу виходити, я планував продати залишки товару, закрити крамницю та просто померти тут, застрелитися на цьому самому стiльцi, – Джо.
– Але, Джо, постривай, спокiйно, в тебе тепер е я, не варто вбивати себе, ще все попереду, ти менi потрiбен, – я.
– Та заспокойся ти, наразi я й не збираюся, поки що, – Джо.
– Так, Джо, спокiйно, ми з тобою ще поiдемо з цього мiста, ось побачиш. Я тобi обiцяю, – я.
– Ха-ха, якi чудовi плани, юначе, якi чудовi плани… – вiдповiв Джо та, вмостившись на лiжку, повернувся обличчям до стiни. – Джо.
Я накрив його ковдрою i вiн, вже звичним хропiнням, дав зрозумiти, що збираеться поринути у мiцний сон ще на одну нiч. Я спустився на перший поверх, Ангела потроху прибирала приготовану ранiше iжу в холодильник. Я пiдiйшов до каси та зазирнув пiд неi. Стало очевидним, що старий продае не лише товари з полиць, а й своi свiтлостiри. Тож, е тi, хто вночi пересуваються мiстом. Може, iснуе якась органiзацiя, що також намагаеться з'ясувати в чому справа? Це питання не давало менi спокою ще один вечiр, Ангела також здогадувалася про це, i ми вирiшили вiзуалiзувати нашi думки: схематично зобразили на дошцi все, що встигли зрозумiти та побачити. Першочергово ми вiдмiтили, що тiнi, якi блукають вулицями, у минулому звичайнi городяни, але iм не пощастило потрапити до рук тiней. Бiльше деталей про легенду, з якоi все почалося, може знати онук тiеi старенькоi, але де вiн та що з ним наразi невiдомо. Але ми знаемо, що якiсь смiливцi таки продовжують ходити вулицями пiсля заходу сонця, бо на свiтлострiли, якi захищають вiд тiней, е попит. Тож, у теорii може iснувати таемна органiзацiя по захисту вiд тiней. З усiм, що вдалося зiбрати до купи, ми пiшли до мене в кiмнату та почали розмiрковувати як би нам просунутися у цiй справi далi. Хропiння старого Джо було настiльки громохким, що, здавалося, рипить навiть музика, яка грала з програвача.
– Впевнена, що вiн лев, – з усмiшкою сказала Ангела.
– Так, його ревище можно впiзнати з тисячi. Чим ти займалася у минулому життi? – я.
– Я була студенткою в унiверситетi, ходила грати з друзями у волейбол та, звичайно ж, як i прийнято у жiночих колах, ввечерi вiдвiдувала танцi. Так минали моi звичнi днi в Борнвудсi. Там же ми з друзями домовилися зустрiтися за рiк, коли виконаемо намiченi плани. Або не виконаемо, як це сталося зi мною…
– Ситуацiя й справдi не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут i саме в одному мiстi. Дай-но менi мапу, яка привела тебе сюди i заразом мою, яка, схоже, нiчим не вiдрiзняеться вiд твоеi, – я.
Вона загадково пiшла до сусiдньоi кiмнати та взяла нашi мапи зi столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цiкаву деталь: у верхньому правому кутку обидвi мапи були помiченi дивним знаком. Це був герб, який складався з кiлькох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промiнь свiтла, а iнше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Нiхто з нас нiчого схожого на нього ранiше не бачив, i ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх вiдрiзняли цифри у розрахунках координат, якi наче щось могли значити. Дивнi координати, якi ми зрозумiли тiльки порiвнявши, а коли вже зiбрали два числа координат, перенесли iх на мапу, вони вказали нам прямiсенько на Дробайл. Виходить на цiй мапi вiд наших мiст простягнутi координати до цього мiста, щоб можна було за ними вiдправитись у Дробайл. У самому ж мiстi, яке ми вiдкрили, знову вирахували тi самi координати. Тепер вони вказували на вiддалену частину мiста, десь у парку. На дворi вже сутенiло, тож ми вирiшили навiдатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку вiдповiдей. Принаймнi, ми маемо шанс розгадати цю таемницю.
– Дивно, що обидва нашi дiдусi мали саме цi мапи, – я.
– Мене бiльше лякае той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередоднi мого вiд'iзду сказала: "Заiдь у Дробайл, тобi там мае сподобатися", – Ангела.
– Моi батьки також порадили менi це мiсто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали менi цю мапу, а далi, за ii вказiвками, я доiхав сюди. Водiй автобуса, який вiз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл i куди взагалi я прямую. Тодi я вирiшив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.
– Як звали твого дiдуся? – Ангела.
– Каспiй, а твого? – я.
– Фердинанд. – Ангела.
– Стiй, що?! Фердинанд? Мiй дiдусь розповiдав менi про нього ще у дитинствi. Вiн казав, що у нього був лiпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про iхнi пригоди… – я.
– Про те, як вони намагалися подолати величезне вiйсько духiв в будинку бiля… – Ангела.
– Моря? – я.
– Так, саме там. – Ангела.
– Виходить, що вони не вигадували цi iсторii, а розповiдали нам про свое реальне життя? – я.
– Менi термiново треба написати лист батькам. На горищi будинку, в скринi, залишилися старi речi дiдуся. Можливо, вони зможуть надiслати iх менi поштою, – Ангела.
Вона побiгла за папером та ручкою. Я пiдiйшов до дошки та перемалював на неi герб, вiдмiтив його ще однiею лiнiею та виписав поряд iмена наших дiдусiв. І додав пiдпис: "Хто вони?"
Ангела повернулася та сiла за написання листа, а я продовжив розмiрковувати та паралельно заводив будильник.
– Є! Головне не прогавити завтра розвiзника продуктiв чи як там говорив Джо. О котрiй вiн зазвичай проiжджае повз? – Ангела.
– Близько 9-i ранку, – я.
– Чудово, заводь будильник на 7-му. Ми маемо заздалегiдь бути готовi, щоб встигнути зупинити його, – Ангела.
– Добре, так i зробимо. – я.
Я виконав вказiвку, i ми пiшли спати у кiмнату. Коли вона лягла поруч, я вiдчув ii повiльне дихання. Вона сподобалась менi ще у ту мить, коли увiйшла в дверi крамницi. Зараз я спостерiгав як вона, дивлячись у стелю, повiльно заплющуе очi. Я не мiг заснути. Здаеться, мое серцебиття пришвидшилось настiльки, що мiг би померти вiд цього шаленого ритму. Але i сказати iй щось я не наважувався, бо я добре знав чим саме закiнчуються будь-якi моi розмови про таке з дiвчатами – повним фiаско. Зараз, звичайно, я в тому положеннi, що вона не зможе поiхати з мiста, як усi iншi дiвчата, з якими я спiлкувався, але раптом вона поiде в якийсь готель чи орендуе квартиру, що я робитиму без неi? Тому краще я вдаватиму, що ми просто друзi. З цими думками я й поринув у забуття. Менi наснилося, що я бiжу по полю пшеницi, i поле це величезне, безкрайне. Я торкався до кожного колоска, моi вiдчуття були настiльки реальнi, що на мить я повiрив у те, що я там, посеред золотого моря. Та все змiнилося, коли передi мною з'явився невiдомий чоловiк. На ньому був сiрий костюм, його сивина та довгi вуса не викликали довiри, а руки, якi вiн сховав у кишенях, лише пiдтверджували моi побоювання. Ранiше я його не бачив, але вiн мене знав. І знав чим я займаюсь i що я збираюся робити. Вiн намагався мене вiдмовити, всi його арументи вказували на те, щоб я припинив будь-якi дii та лишив спроби дiзнатися секрет таемничого мiста. Ми йшли полем, вiн показував менi як мураха поспiшае помiж, завеликих для нього, колоскiв, як пролiтае над нами птах, i що найкращий спосiб продовжити жити, – це нiчого не робити. Та його слова здавалися менi не спробою вiдволiкти мене вiд нагальних проблем, у якi я збираюся поринути, а витiснити з моеi свiдомостi намагання дiстатися до сутi великоi загадки Дробайла. Коли я вiдмовив йому, вiн зник, а я тепер опинився на залiзничнiй колii. Просто на мене насувався величезний локомотив, вiн гучно подавав сигнал та свистiв.
Я прокинувся. Пiдiрвався з лiжка. Будильник, безжалiсно волаючий на всю кiмнату, був саме вчасно. Ангела iгнорувала нестерпний дзвiн, тож менi довелося злегка потрясти ii за плече, а почувши невдоволене кряхтiння, почав одягатися. Частина ii тiла з'iхала на пiдлогу i це нагадало менi буднi пiсля сильних алкогольних трiпiв, коли треба було прокидатися на навчання. Тодi, ще у пiдлiтковому вiцi, я розлучався з лiжком лише у такий спосiб. Кожне падiння на пiдлогу змушувало мене пiднятися та йти на навчання або у iнших справах. Зараз все iнакше, тепер моя модель поведiнки вкрай вiдрiзняеться вiд тiеi, що була ранiше.
Я спустився вниз. Старий Джо вже прокинувся та готував снiданок нам з Ангелою. Коли я запитав, що сьогоднi в меню, вiн вiдповiв: "Мак енд чiз по-Дробайлiрськi".
– Звучить страшно, – вiдповiв я та пiшов i сiв в крiсло у крамницi.
У цей момент, з рушшником на головi, сходами повiльно почала спускатися Ангела. Я так задивився на неi, що й не помiтив, коли Джо встиг накрити на стiл i вже кликав мене, щоб я дiстав соуси. Та для мене то було лише фонове базiкання, моi вуха не сприймали жодних звукiв. Це не було схоже на те, що я вiдчував у школi. Тодi, зустрiчаючи однокласниць, я сторонився iх, думав про себе: "Вау, яка гарна", але був певен, що вона точно не пiде зi мною на побачення. Сам по собi я не красень, звичайний хлопець, нiчим не видiляюся з натовпу. В мене немае рельефних м'язiв, я не супергерой i не надто розумний. Свiй час я проводив за читанням комiксiв "Людина-павук" або "Залiзна людина" i лише мрiяв про смiливiсть "Тонi Старка". Зi спортом у мене не склалося з дитинства. Коли батько вiддав мене на футбол, у першiй же грi менi зламали ногу. Знущання однокласникiв з цього приводу лише посилювали мое небажання займатися ним. Нiколи не виходило в мене й з читанням. Я просто не мiг знайти цiкаву для мене лiтературу, за читанням будь-якоi книги я лише куняю. Однак, одну я таки прочитав повнiстю – "1984" Джорджа Орвелла. Пiсля неi я лише вiдлунням можу сказати, що свiт, який описаний у цiй книзi, схожий на наш, але краiна з-за океану, яка щодня залишаеться загрозою для нас, менi здаеться, дуже схожа з реалiями, описаними у романi… Моя зовнiшнiсть, як я вже згадував, доволi звичайна: темне волосся, пронизливi карi очi, мiй погляд нiколи не ухиляеться вiд правди. Довгий нiс та тонкi, трохи вигнутi, губи складають враження задумливоi та розумноi людини. На моему обличчi грубе пiдборiддя, единий елемент, який, напевно, вказуе на наявнiсть у мене мужностi та рiшучостi. В мене худощава тiлобудова, довгi руки та ноги, хоча я не надто високого зросту, до того ж часто горблюсь, як i будь-який хлопець, особливо, коли вiдчуваю себе нiяково. І от як, такий як я, може сподобатися дiвчинi? Їм усiм кортить бачити бiля себе спортивного, начитаного, розумного, цiкавого, вродливого, сильного, мужнього i все останне, що точно не про мене.
Розмiрковуючи про це, я дивився на Ангелу i повертався у реальний свiт. У цей момент Джо вже пiдносив соуси та, щоб вiдволiкти мене, нiбито розлив на мою ногу склянку з водою. Я аж пiдскочив вiд переляку, почав гнiватися на Джо, який у цю хвилину реготав надi мною разом з Ангелою. Веселощiв додавали й моi незграбнi спроби приховати, що кiлька секунд назад я, як повний йолоп, витрiщався на Ангелу. Вона знала, що я закоханий у неi, мiй погляд на неi сам мене видавав, але вона трималася нейтрально. Вона не обурювалася, не гнiвалася, не кричала, вона просто продовжувала спiлкуватися зi мною так само, як i ранiше.
Я побiг нагору, щоб перевдягнути штани, Ангела та Джо у цей час увiмкнули телевiзор та обрали канал новин. Навiть перебуваючи на другому поверсi я почув як диктор повiдомляе про невластивi для Дробайлу змiни у погодi: звичне чисте та блакитне небо посiрiло, його несподiвано затягнуло хмарами. Ведучий розповiдав:
– Вiдбуваеться щось неймовiрне! Можливо, це вiтер змiн? Сьогоднi вперше за останнi пiвстолiття над нашим мiстом нависли хмари. Тож, можливi опади. Городянам, якi не мають при собi парасольок, раджу триматися далi вiд вiдкритоi мiсцевостi. Хочу вiдмiтити, хмари загрозливо темнi, е вiрогiднiсть затяжноi зливи. Краще мати вдома запаси води, iжi та свiчок, можливi збоi у роботi електромережi. З вами був Трент Доусон i це новини нашого улюбленого мiста Дробайл, до нових зустрiчей в ефiрi!
Почувши цю новину, ми почали пiдозрювати, що все це коiться не просто так. Адже саме в останнi 2 днi у Дробайлi сталися подii, якi почали змiнювати життя усiх мiсцевих мешканцiв. Ми взялися снiдати, Джо наполiг на тому, щоб ми не розмовляли взагалi, а просто спокiйно поiли. Я тягнув натертий сир, додавав томатний соус у страву i це дiйсно гарно смакувало.
– Головна фiшка страви у тому, що томатний соус мого власного виробництва, я не купую його у магазинi. Завдяки цьому смак бiльш насичений, – почав розкривати секрети Джо. Та я його зупинив:
– Що саме ти приховуеш вiд нас? Чому ти продаеш тим людям свiтлострiли?
Глибоко зiтхнувши, Джо з-пiд лоба подивися на мене та почав пояснювати те, що нам було незрозумiло. Виявилося, що у Дробайлi дiйсно е певна група людей, якi виходять на "полювання" за тiнями. Вони купують свiтлострiли, бо самi виготовляти iх не вмiють, але замовлення на вполювання тiней iм надходять не вiд мiсцевих, хтось за межами мiста пiдтримуе з ними зв'язок. Тобто, е зацiкавленi, але хто саме – невiдомо. Зате дещо Джо знав про саму органiзацiю. Називалася вона "Radius Lucis", що у перекладi з латинського, "Промiнь свiтла". Символiчно як для покупцiв свiтлострiлiв. Так ми додали ще один пунктик на нашiй дошцi, яка потроху наповнювалася новими фактами.
Ангела доiла, пiдхопила свою та нашi тарiлки i взялася мити посуд. Вона помiтила, що я слухав Джо з вiдкритим ротом, ледь встигаючи пiдбирати слину. Та тiльки-но вона вiдiйшла, Джо схопив мене за потилицю, нахилив до себе та прошепотiв: "Малий, якщо ти втратиш цю дiвчину, ти не просто шкодуватимеш про це до кiнця твого життя, ти просрешся потiм так, що взагалi не зрозумiеш як прожити вiдвiденi тобi роки". Пiсля цих слiв сумнiвiв у мене не залишилось, я не змiг приховати мою симпатiю до Ангели, але вiдступати вже нiкуди, треба дiяти. Знову глибоко зiтхнувши, старий продовжив свою розповiдь про рiзних членiв команди Променiв, якi вже давно загинули. І тут вiн випадково проговорився, що й свою ногу вiн втратив саме там. Коли я почув, що Джо втратив кiнцiвку у битвi з тiнями, я аж пiдскочив у крiслi та зрозумiв звiдки все це знаю. Ангела повернулася з кухнi, i я в ту саму секунду, перебиваючи Джо, розповiв iй про те, що встиг дiзнатися. Останнi слова старого вказували на те, що вiн також був членом Променiв. Ангела схвально усмiхнулася та сказала:
– Я знаю, Ден. Поки ти спав, ми встигли багато про що поговорити.
– Ти знала i мовчала?! – незадоволено викрикнув я.
– Заспокойся, Дене, ми i так збиралися тобi все розповiсти, але тобi потрiбнi були сили. – з усмiшкою вiдповiдала Ангела.
Я опустився у крiсло та почав розмiрковувати над ii словами. Раптом я згадав, що зовсiм скоро листоноша буде проiжджати повз крамницi й нам треба термiново пiдготуватися до зустрiчi з ним. Ангела побiгла нагору за листом, Джо сiв бiля вiкна, щоб вгледiти поштаря, а я знову повернувся до дошки. Так, на нiй було вже стiльки рiзних подробиць, що важко було зрозумiти з чого ж почати. Я оглядав ii, наче генерали Великоi вiйни, якi спостерiгають за лiнiею фронту та вирiшують подальший хiд битв. Менi не вистачало лише закурити сигару, щоб виглядати, як Вiнстон Черчiлль. То що ж ми встигли назбирати за цi 2 насиченi днi у Дробайлi? Я розглядав дошку та поступово складав у головi пазли цiеi iсторii: мiй дiдусь та дiдусь Ангели спiвпрацювали та допомогали один одному; у мiстi iснуе цiла органiзацiя "Radius Lucis" з боротьби з тiнями, членом якоi ранiше був i Джо; люди, що пробудуть у Дробайлi бiльше, нiж добу, нiколи не зможуть залишити мiсто; загадкова iсторiя старенькоi та ii онука. Я саме обмiрковував за яку ниточку потягнути спочатку, коли Ангела спустилася сходами i Джо сповiстив нас про наближення листоношi. Вона хутко вибiгла на вулицю, щоб вiддати йому лист. Коли Ангела вже збиралася повертатися, з неба впали першi краплi дощу. Вона пiдняла голову i побачила як з величезноi темноi хмари все сильнiше i сильнiше починае литися вода. Ангела швидко забiгла всередину та вже за кiлька секунд у вiкно ми спостерiгали, як вулицi потопають у водi, наче у мiстi вируе цунамi. Ми почали затуляти усi прощелини, щiльно закрили дверi та вiкна. Пiдготувавшись до вiдчайдушноi боротьби зi стихiею, Джо спокiйно взяв свою стару трубку, забив у неi тютюн, пiд'iхав до сiрникiв та запалив.
– Марно, – сказав вiн. – Якщо вода потрапить всередину, ви не зупините ii цими ганчiрками, вона все одно прорве iх. Який сенс боротися з тим, що вже приречено статися? Ми все одно помремо. – Джо.
– Що ти таке верзеш, Джо? – обурився я. Але вiн мовчки сидiв та дивився у вiкно. Вiн нiби чекав, що там хтось ось-ось з'явиться i все скiнчиться. "Дуже дивно", – подумав я та пiшов нагору за свiтлострiлом. При цьому я ще не був певен, чи працюе вiн у денну пору також. Коли я ввiйшов у кiмнату та вiдкрив скриню, зброi там не було. Я здогадався, що ii вже забрала Ангела. Раптом – гучний пострiл! Я швидко бiжу на перший поверх, стрибаю зi сходiв та бачу завмерлу посеред кiмнати Ангелу, трубка старого валяеться на пiдлозi, а сам Джо приголомшено витрiщаеться на мене. Я переводжу погляд на Ангелу, вона, мiцно стиснувши свiтлострiл, дивиться у прострелене вiкно, зi зброi повiльно виходить дим. Я пiдходжу до неi i вона випускае з рук пiстолет, Джо порушуе тишу:
– Данiель, запам'ятай, у свiтлострiлах два режима: вогнепальний пiстолет та свiтлострiл. Ти легко можеш iх перемикати. – Джо.
– Так, Джо, чудово, але що зараз взагалi було?! – я.
– Вони прийшли за мною, – приречено сказав Джо та поiхав до лiфту.
Я зосередився на Ангелi, яка й досi не могла зрушити з мiсця. Легенько потягнувши ii за обидвi руки, я встадив дiвчину у крiсло. Вона видихнула i я налив ii склянку води. Пiсля першого ковтка ii знудило. З ii очей полилися сльози. Я допомiг iй пiднятися та повiв ii у ванну кiмнату, iй вочевидь хотiлося змити з себе той жах, який вона пережила кiлька хвилин тому. Сам я повернувся, щоб привести до ладу крамницю. Коли Ангела вийшла, ii очi були повнiстю спустошенi. Поглядом вона намагалася знайти заспокоення, дiвчина оглядала кiмнату, аби зачепитися хоча б за щось, що зможе вгамувати ii хвилювання. Ангела пiдiйшла до мiсця, де й досi лежала трубка, пiдняла ii та забила тютюн. Вона робила це так професiйно, наче палить стiльки ж рокiв, скiльки мiй батько керуе автомобiлем, а робить вiн це вже близько 25 рокiв. Вона закурила, видихнула дим, затягнулась ще раз та, глибоко вдихнувши, вона розм'якла у крiслi – нiкотин вдарив у голову. Вона вперлась поглядом у стелю та мовчала. Я вирiшив не турбувати ii та не розпитувати поки що нiчого, просто пiдiйшов ближче i взяв ii за руку. Вона була геть крижана. Я накрив ii долоню другою рукою, щоб трохи вiдiгрiти. Ангела перевела погляд на мене, зазирнула менi в очi та подарувала швидкоплинну посмiшку. Та це була посмiшка, сповнена нестримним болем зсередини. Здаеться, пiсля того, що трапилося, в глибинi душi вона померла. Менi стало так шкода, що це вiдбулося саме з нею. Я обiйняв ii, у моiх руках вона опустила руки, трубка випала з ii пальцiв i вона розридалася. Голосний плач лише посилював мiй гнiв та рiшучiсть зробити все можливе, аби покiнчити з цiею справою. Холодний вiтер з розбитого вiкна заповнив крамницю, навколо тиша та чутно лише краплi дощу, якi невпинно витанцьовують на даху. За вiкном вируе буря, в головi Ангели також ураган, i лише у моiй свiдомостi повiльно, але впевнено, народжуеться план подальших дiй. Я беру ii на руки, на диво менi це легко вдаеться. Я вiдношу ii нагору, вкладаю у лiжко, накриваю ковдрою та цiлую у лоба. Я ще трохи погладив ii по головi, аби вона мiцнiше заснула, засмикнув штори i вийшов з кiмнати. Спустився вниз та швидко попрямував до виходу, щоб перевiрити, чи бачив хто-небудь те, що вiдбувалося тут 20 хвилин тому. Сильний дощ, грiм, блискавка та напiвморок зовнi. Труп лежав посеред вулицi i я затягнув його до крамницi, швидко озираючись навколо. Анi душi. Здаеться, навiть у вiкна нiхто не виглядае. У них не горить свiтло, злива розмивае стару плитку, струменi води весь бруд неприбраних вулиць. Будемо сподiватися, що ми не привернули увагу. Я знову вибiг надвiр, забрав зброю невiдомого, повернувся, зачинив дверi та завiшав вiкна. Потiм вимкнув вивiску, хоча за правилами, робити цього не можна аж до 8-i вечора. Та менi було байдуже. На сьогоднi крамниця точно вже зачинена. Коли я пiдiйшов до невiдомого ближче, то помiтив слабке дихання. Я перевiрив пульс i дiйсно, вiн ще був живий. Я покликав Джо, але вiн не вiдiзвався. Я поклав пiстолет та перевернув пораненого. Вiн повiльно стiкав кров'ю та був без свiдомостi. Я зняв з нього верхню частину одягу, щоб перев'язати рану, зв'язав руки та ноги, всадив у крiсло та почав чекати, коли вiн прийде до тями. Все ж таки, курси надання першоi медичноi допомоги дали своi плоди, я впорався не погано i доволi швидко. Я сидiв прямо навпроти невiдомого з пiстолетом у руках, про всяк випадок. Щоб не втрачати час, я почав розглядати його та його речi детальнiше. Зовнi вiн виглядав як звичайний робiтничий: засмагле обличчя, густi та довгi брови, довгий нiс, тонкi губи. Широкi плечi та спортивна тiлобудова натякали на те, що чоловiк вiн мiцний. При собi вiн мав документ на iм'я Роджера Фаундера, корiнного мешканця цього мiста, 32-х рокiв, неодружений. Також у його кишенi була пачка цигарок, гаманець з дрiбними грошима, вогнепальний пiстолет 17-го року та 3 магазина до нього, але коли я понишпорив ще, знайшов вiзитку та фотографiю. Вiзитку я впiзнав, на нiй були контакти бару "Карета в нiкуди", а на фото був невiдомий чоловiк. Хто ж це такий? Я закрiпив вiзитiвку та фотографiю на дошцi та намалював два знаки питання поруч. Подii вiдбуваються надто швидко. Я всього лише хотiв поiхати вiд батькiв, розпочати нове життя, створити зовсiм нову версiю себе, потрапити у пригоду, щоб було що потiм онукам розповiсти, а не все те, що оточуе мене зараз. Доки iстерика не охопила мене повнiстю, Роджер закашлявся. Я повернувся до нього i побачив розгублений погляд чоловiка, явно здивованого, що вiн i досi живий.
– Це неможливо, – Роджер.
– Що саме? – я.
– Чому я й досi живий? – Роджер.
– Бо ми не жалюгiднi мерзотники, якi приходять без запрошення та вирiшують вбити людей. Я перев'язав твою рану та, завдяки цьому, ти зараз живий. -я.
– Але чому? – Роджер.
– Бо ти нам ще потрiбен. – я.
– Для чого це? Я не розумiю. – Роджер.
– У цьому, друже, я не сумнiваюсь. З ким в тебе зустрiч у барi "Карета в нiкуди”? – я.
– Нi з ким. – Роджер.
– Не бреши менi, або я з радiстю розтрощу твоi кiстки на частини, а щоразу, коли ти прохатимеш мене пожалiти тебе, я буду повiльно та нещадно повертати iх на мiсце. Знову ламати та повертати, ламати та повертати, доки твiй бiль не доведе менi, що ти нарештi готовий спiвпрацювати. І якщо ти гадаеш, що витримаеш цей бiль – спробуй. У мене в аптечцi вдосталь нашатирного спирту, так багато, що тобi потiм не сила буде навiть дихати. Я позбавлю тебе зору, вiдрiжу кожен палець на руках, а твоi ноги згодую бродячому псовi. І це буде лише початком страждань. Али те можеш врятувати себе, якщо вiдповiси на моi питання: хто ти, що ти тут робиш та навiщо ти збирався вбити Джо? І навiть не думай обдурити мене, я знаю, що ти не вбивця, сказав з величезною впевненiстю та спокоем я, хоча глибоко всерединi менi було так лячно казати це, бо насправдi я б нiколи не зробив нiчого подiбного. Це була лише фраза одного з героiв комiксiв. – я.
– Спокiйно, спокiйно, хлопче. Я бачу гнiв у твоiх очах, я все розповiм, не треба рiзких рухiв. – Роджер.
– Вiдповiдай на питання. – я.
– Мене звати Роджер, я народився та живу в Дробайлi вже 32 роки, працюю в органiзацii, про яку ви вже, напевно, знаете. – Роджер.
– Кажи правду, Роджере, я тебе попередив, – сказав я, направляючи пiстолет на нього та зводячи курок.
– "Radius Lucis" , ми полюемо за тiнями вже довгий час, я один з мисливцiв. Наша штаб-квартира розташована пiд баром "Карета в нiкуди". Я не збирався вбивати Джо, менi наказали передати йому послання, воно лежить у мене пiд п'ятою правоi ноги. – Роджер.
Я пiднявся з крiсла, пiдiшов до нього, зняв його чобот i дiйсно, там лежала записка. Вона була крихiтною, розмiром з кролячу лапку. У нiй вiдправник писав, що на Джо очiкують у штаб-квартирi, у зв'язку зi збiльшенням атак тiней. Вiн потрiбен як iнструктор з навчання.
– А ви не могли зв'язатися з ним у iнший спосiб? Обов'язково було приходити зi зброею у руках?! – гаркнув я.
– Але дiвчисько перша направила на мене пiстолет, я тодi також дiстав свiй. Я вирiшив, що Джо у небезпецi. – Роджер.
– Зрозумiло. Тобто ти не збирався вбивати Джо? – я.
– Звичайно, що нi. Джо – наш великий герой, я його шанувальник, вiн перемiг самого Грасула. Як його вбивати? Якби не вiн, мене б тут не було. – Роджер.
– Грасула? – я.
– Так, мерзотник один. Виглядав жахливо, наче атомна вiйна. Усе лице у шрамах, як i руки. Чорняве, зализане волосся, довгий та кривий нiс, темно-карi очi, довга посмiшка та тонкi вилицi, блiда шкiра, як у вовкулаки. Одразу було видно, що його недолюблювали ще з дитинства. Думаю, тому вiн i перейшов на iнший бiк. Вiн вважався босом усiх тiней, точнiше, так його охрестили. У якийсь спосiб вiн здогадався як керувати тiнями та постiйно влаштовував нiчнi рейди до людей, якi переходили йому дорогу. Тому ми й хотiли повернути Джо, щоб вiн допомiг нам раз i назавжди побороти тiнi. Вiн був одним з кращих у нашiй органiзацii, це вiн вигадав свiтлострiли, свiтловий корсет, який може врятувати життя, якщо кiнчаються патрони, та саме вiн здогадався, що тiней немае у каналiзацii мiста. Ними можна пересуватися вночi, щоб вижити. – Роджер.
– 
Значить, Джо не завжди займався своею крамницею? – я.
– 
Джо вiдкрив ii, щоб вiдволiкти увагу, завжди поводився, як залежний вiд антиквару, щоб нiкому й на думку не спало, що вiн один з головних у нашiй органiзацii. Грасул збив на машинi його сина та iнших дiтей у той жахливий день. Джо ще тодi присягнувся помститися йому i виконав обiцянку, але, втративши ногу, вiн бiльше не виходив на зв'язок i всi нашi спроби повернути його не дали результату. Над Грасулом стояв Честер, який тепер керуе тут взагалi всiм, а зараз тут ви. Хто ти та ця дiвчина? – Роджер.
– Я – Данiель, приiхав сюди з Кроменвiлю. Дiвчину звуть Ангела, вона з сусiднього Борнвудсу. За випадковим збiгом обставин ми потрапили у це мiсто з рiзницею в один день, кiлька днiв тому, i з того часу тут почало вiдбуватися щось незрозумiле. – я.
Я почав розв'язувати Роджера, i вiн, розiм'явши руки, через помiтний бiль пiднявся з крiсла. Я взяв чашку з чаем та почав розповiдати мою iсторiю. Слухаючи мою розповiдь про подорож сюди та пригоди у Дробайлi, вiн уважно роздивлявся дошку. Роджер не дав менi договорити, у якусь мить вiн пробурмотiв:
– Не може бути… – Роджер.
– Що не може бути? – я.
– Ти онук Каспiя? Не може бути… – Роджер.
– Чому? Що не так з моiм дiдом? – я.
– Каспiй… – Вiн повiльно видихнув, повернувся до мене та посмiхнувся. – Їдьмо зi мною.
– Куди? А Джо та Ангела? – я.
– З ними нiчого не станеться. Зараз, почекай. – Роджер.
Вiн пiдiйшов до телефону, набрав 4 цифри та сказав:
– Код 20, код 20. – Роджер.
Поклавши слухавку, вiн знову звернувся до мене:
– Не хвилюйся, тепер вони пiд наглядом, iдьмо. – Роджер.
Я захопив з собою пiстолет та рюкзак, допив чай та пiшов за Роджером. Ми вийшли з крамницi та попрямували у двiр, там вже був припаркований крутий чорний форд мустанг. Ми сiлу в автiвку, Роджер завiв двигун, i ми вирушили у напрямку бару. Дощ продовжував литися, мов з вiдра, тож на вулицi нiкого не було. Через блискавки на свiтлофорах миготiли лишень жовтим свiтлом, це давало нам можливiсть не витрачати час на зупинки. Здавалося час тут зупинився та свiт завмер. Тiльки жовтi вогники у вiкнах вказували на те, що тут ще е хтось живий.
Ми пiд'iхали до бару та увiйшли всередину. Бармен з посмiшкою привiтав Роджера, а ось на мене кинув пiдозрiлий погляд.
– Вiн зi мною, – сказав мiй супутник.
Бармен одразу заспокоiвся i напруга зникла з його обличчя. Вiн щось натиснув за стiйкою i бiля туалету вiдчинилися дверi. Як виявилося, це був лiфт. Звичайно ж, як у всiх кiнострiчках 60-х з Джеймсом Бондом. Не здивований. Внизу нас зустрiв пiдземний паркiнг, а разом з ним – безлiч автомобiлей.
– Куди веде ця дорога з паркiнгу? – я.
– Там е роздорiжжя, одна з них – у мiсто, а iнша – з нього, – Роджер.
– Тобто з мiста можно виiхати? – я.
– Поки що нi. Жодна людина не може. Невидима перешкода не дае нам можливiсть залишити Дробайл, наче заштовхуе назад. – Роджер.
– Зрозумiло. А на яку вулицю прямуе ця друга дорога? – я.
– На пiдземний паркiнг у торговий центр, де власне починаеться центр мiста. Звiдти ми можемо оперативно дiстатися до будь-якого мiсця. – Роджер.
– Вдало розроблено. – я.
– Цей шлях розробив твiй дiдусь. Каспiй багато чого тут зробив разом зi своiм другом Фердинандом. Саме вони започаткували органiзацiю. – Роджер.
– Дiд Ангели разом з моiм дiдом все тут побудували? – здивовано вiдповiдаю я.
– Так, саме так. – з посмiшкою вiдповiдае Роджер.
– Нiчого собi… Мiй дiдусь дiйсно був важливою фiгурою, а я завжди вважав, що вiн був звичайним автомийником i нiчого не змiг досягти у своему життi, лише вигадував iсторii з якимись тiнями та всiм iншим. Але як тодi йому таки вдалося покинути Дробайл? – я.
– 
У нього та у Фердинанда були останнi свiтложектори. Це пристрiй на основi спецiальноi речовини, яку винайшли прямо тут, у лабораторii Шона, що допомогав проходити крiзь бар'ер. Звiсно, пiсля цього треба було спалити всю одежу та всi речi, з якими ти вийшов. Все задля того, аби жодна тiнь не зачепилась за тебе та не перейшла в звичайний свiт, нiхто з нас цього не хотiв.
–
Роджер.
– 
Вони виходили в мiсто голими? – я.
– 
Жартую, жартую, нiхто нiчого не спалював. – с посмiшкою вiдповiдае Роджер.
– Але чого тодi ви не використовуете свiтложектори i зараз? – я.
– Бо iх могли зробити лише Каспiй та Фердинанд. – Роджер.
– Де вони зараз? – я.
– Лежать тут, але в них немае потужностей, а Шона вбили пiд час м'ясорубки з Грасулом. – сумно вiдповiдае Роджер.
– Можливо е формула з речовинами та рецептом? – я.
– Є, але цi "iнгредiенти" неможливо дiстати. До того ж, ми не хiмiки, як би ми не намагалися, в нас так нiчого i не вийшло. – Роджер.
– А якi саме речовини вам потрiбнi? – я.
– Шовкова нитка, справжня шовкова нитка. Якби ми дiстали хоч трохи тканини, ми б змогли зробити рiдину для свiтложектора та виiхали б за межi Дробайла. Тодi вже ми знайдемо й iншi необхiднi речi, аби вдосконалити наше обладнання та знищити всi тiнi. – Роджер.
– Як ви збираетесь це зробити? – я.
– Ще Каспiй казав про те, що у Детройтi е людина, яка може створити для нас багато зброi та забезпечити нас матерiалами для боротьби з тiнями. І наше мiсто знову стане безпечним навiть вночi. – Роджер.
– А чи вистачить вам сил, щоб зiбрати все для боротьби з тiнями? – я.
– Звiсно сьогоднi тут надто порожньо, бо майже всi залишились вдома. Сьогоднi неоголошений вихiдний, лише мене вiдправили на завдання у крамницю Джо. Але нас дуже багато. Мiсто не таке маленьке, яким здаеться, тут бiльше 500 агентiв, якi боряться з тiнями. – Роджер.
– Нiчого собi, виглядае так, нiби я потрапив у якийсь шпигунський серiал. – я.
– Так, можливо так i е. – Роджер.
– Наскiльки давно ви виiжджали за межi мiста? – я.
– Я нiколи не виiжджав. Я навiть гадки не маю де знаходиться Детройт, лише бачив його на мапi та й усе. – Роджер.
– Ви дiйсно нiколи не залишали це мiсто? – звивовано питаю я.
– Я народився тут, коли вже було неможливо виiхати. – Роджер.
– Ото для вас буде здивування як змiнився свiт за весь цей час. У першi днi тут, коли я побачив вже застарiлi автiвки, телефони та iнше, я був спантеличений. Як так? Адже краiна розвиваеться, технологii також крокують вперед, а тут всi живуть так, наче про це нiчого не знають. Свiт вже трохи iнший. Я бачу, що ви використовуете речi, якими ми користувалися 10-15 рокiв тому. Мабуть, сюди все доходить пiзнiше, нiж до нас. – я.
– Що саме ви використовуете з тих речей, яких у нас немае? – Роджер.
– Ну, наприклад, телефони у нас вже не з колесом, а кнопковi. Дрiт тягнеться, тож е можливiсть вiдiйти навiть на 10 метрiв i продовжувати розмову. Телевiзори у нас вже кольоровi, сучаснiшi автомобiлi, iнший одяг, книги, музика та загалом бачення свiту. – я.
– Отже, ми все ж таки запiзнюемося з розвитком. Але це не дивно, сюди рiдко завозять щось нове, заiжджають лише вже перевiренi постачальники продуктiв, та й вони не затримуються надовго. Проте так, я чув про щось на кшталт цього. – Роджер.
– Щодо шовковоi нитки, вам дуже пощастило. Треба дiстатися крамницi, в мене там цiла футболка з шовку. Мама подарувала менi ii на честь випуску зi школи та, бiльше того, зауважила, що це щаслива футболка мого дiда, але не пояснила чому. Та тепер усi ниточки у моiй головi зiйшлися i я все зрозумiв. – я.
– Що?! Аж цiла футболка?! Цього буде вдосталь на багацько поiздок “назовнi"! – схвильовано сказав Роджер.
– Тодi чого ми чекаемо? Скорiш вiдвези мене назад та пiдiймай всiх сюди. Треба скликати збори та вирiшувати нашi справи. Якщо ми займемося цим якомога швидше, то це швидше й закiнчиться. – я.
– До справи! – Роджер.
Вiн побiг до телефону, набрав когось та сказав лише одну фразу: "Tempus venit". Роджер поклав слухавку i ми побiгли до лiфту. Вiн натиснув на верхнiй поверх i дверi зачинилися.
– Що значать тi слова, якi ти сказав по телефону? – я.
– Час настав. – Роджер.
– І що то за час? – я.
– Час, коли ми маемо все змiнити та вирiшити. – Роджер.
– А, ось воно як. Добре, чудово. – я.
Ми пiднялися нагору, небо знову було ясним, майже жодноi калюжi, сонце заливало вулицi, а навколо ходили люди. Променi вiдблискували вiд вiкон та засвiтлювали мiсто. Воно наче почистiшало та засяяло, немов те смiття, що панувало на вулицях вчора зникло. Панувала приемна пiслядощова прохолода, яка посилювала контраснi вiдчуття вiд перебування на вулицi у звичайний день. Коли ми виходили з бару, я озирнувся на бармена, вiн пiдморгнув менi та посмiхнувся. Вже за секунду я зiткнувся з якоюсь жiнкою. Документи, якi вона тримала в руках, розсипалися на землi, а вона, вiд неочiкуваного поштовху, вдарилася об авто Роджера.
– Дуже вибачаюся, мiс, я не спецiально. – винувато говорю я.
– Що за грубий юнак! Дивитися слiд куди йдеш. Йолоп! – злiсно вiдповiдае жiнка.
Я простягнув iй руку, але вона гнiвно вiдмахнулася, пiднялася сама та почала збирати папiрцi. У цей момент пiдбiг Роджер та взявся iй допомогати:
– Мей, це не просто якийсь юнак. Вiн онук Каспiя. – прошепотiв Роджер.
Вона пiдняла на мене очi. Потiм знову подивилася на Роджера. Вiн продовжував кивати головою. Вона ще раз оглянула мене та сказала:
– Якого Каспiя? Ти що, встиг чогось хильнути сьогоднi? Ну й телепень! Вiдвали вiд мене! – роздратовано вiдповiла Мей.
– Мей! Онук Каспiя, який заснував RL. – з посмiшкою вiдповiдае Роджер.
У цей момент вона завмерла. У ii поглядi з'явилася надiя. Мабуть, вона щось побачила у менi i навiть почала думати, що життя нарештi змiниться. Пiсля цього вона сказала:
– Вибач, не знаю як тебе звати, онук Каспiя, але сьогоднi в мене невдалий ранок. Пiсля цiеi дурнуватоi зливи, мое волосся знову перетворилося у левову гриву та курчяве сплетiння плюща, я розлила свою iдеальну каву на мiй улюблений костюм, а потiм й ти штовхнув мене та вибив з рук документи. Я зiрвалася, бо це вже була кiнцева точка кипiння. – Мей.
– Нiчого страшного, мiс, я – Данiель. – я.
– Мей, приемно познайомитися. – Мей.
– Менi також. – Мей.
Здаеться, Роджер у неi закоханий. Вiн дивиться на неi з таким захопелнням та наснагою. Вона приваблива, навiть коли ii волосся вируе навколо обличчя, наче манить до чогось незвiданого. Їi рудi пасма палають, нiби вогонь, а зеленi очi вiдображають глибини ii душi. В неi тонкий та нiжний нiс, який додае iй ще бiльшоi чарiвностi. Їi червонi вуста, обрамленi яскравою помадою, пiдкреслюють ii привабливiсть ще бiльше, а риси обличчя здатнi звести з розуму будь-якого чоловiка. Проте ii характер, як знак на землi, застережуе вiд непередбачуваностi та нестримностi. Вона може завести будь-кого у пекло, але той, хто опиниться там поруч iз нею, буде щасливим до останнього дня свого життя. Роджер наразi потрапив лише до Чистилища. Але як же вiн втрачае розум, коли вона поруч… Навiть хочеться пiдiбрати слину, яка стiкае з його рота.
– Звiдки ти приiхав? – запитала Мей.
– Кроменвiль. – я.
– Вау, нiколи там не була. Напевно, ти настiльки жадав поiхати вiд батькiв, що аж потрапив у нашу дiру. – з iронiею вiдповiла Мей.
– Та й не лише це. Мiй дiдусь залишив менi мапу, задяки якiй я й знайшов Дробайл. – я.
– Мапу? – зацiкавлено спитала Мей.
– Так, дуже стару. Вона лежала на горищi, коли батьки вручили ii менi та сказали, що нове життя менi варто розпочати саме звiдси. Вони наче знали що тут вiдбуваеться та вiдправили мене вирiшувати цi ахiнею. – я.
– Бiдолашний хлопчик. Тобi, напевно, лячно? Ти наляканий? – Мей.
– Я не хлопчик, я вже чоловiк, я навiть перемiг одну з тiней! – з гордiстю вiдповiв я.
– Ото так! Ти такий смiливий, що аж перемiг одну тiнь! Я таких знищила вже бiльше, нiж двi сотнi. Малий, думаеш, ти мене здивував? – з iронiею вiдповiла Мей.
– Я й не намагався здивувати, я просто вiдповiв на питання. – я.
– Та шуткую я, молодець, продовжуй так i надалi, – з посмiшкою вiдповiла вона. Потiм повернулася до Роджера та додала: – Куди ви прямуете? – Мей.
– Ми йдемо до Джо, у Данiеля е шовкова нитка. Розумiеш про що я? – натякаючи говорить Роджер.
– Бути не може, – тихо вiдповiла Мей, – це виходить, що ми зможемо…
– Так, саме так. Нам час iхати, iнакше ми не встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрiчi. – Роджер.
– До зустрiчi, – задумливо вiдповiла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.
Роджер штовхнув мене в машину, сiв за кермо, завiв двигун i ми швидко поiхали до перехрестя. Вiн з пiдвищеною увагою слiдкував за рухом у дзеркалi заднього виду, коли ми вiдiжджали. Я певен, що вiн точно не спостерiгав за авто, якi були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотiлося зараз обговорювати це. Та, з незрозумiлих причин, вiн сам почав цю розмову:
– Гадаеш, я закоханий у неi? Так i е. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якiсь роботи, нелюди? Так, я кохаю ii ще зi школи. Але я впевнений, що такий чоловiк, як я, iй точно не пара. Та i взагалi, я себе у дзеркало бачив? Там навiть приблизно не стоiть чоловiк ii мрii. Звичайно ж iй потрiбен пiдкачений чолов'яга, який буде вказувати iй що вона мае робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.
– Та я взагалi нiчого не думаю, нам треба вирiшувати iншi питання, – вiдповiв я.
У салонi авто повисла пауза. Роджер увiмкнув радiо, i ми весь час, доки не доiхали до крамницi, мовчки його слухали. Здаеться, вiн засмутився ще бiльше. Що ж кохання робить з людиною… Менi й досi важко зрозумiти. Та Роджер, на мою думки, страждае не вiд цього почуття, а лише вiд власноi невпевненостi та бездiяльностi, бо боiться зробити перший крок.
Ми летiли вулицями мiста, перелаштовуючись з одного ряду в iнший. До крамницi необхiдно було дiстатися якомога швидше. Врештi-решт ми прибули на мiсце. Дверi були вiдчиненi, тож ми моментально увiрвалися всередину. Я помiтив, що дошка була спустошена, а мапи, якi ми ретельно складали вчора ввечерi, зникли. До того ж не було там нi Джо, нi Ангели. Роджер швидко дiстав свiй пiстолет та почав оглядати крамницю, пiдготовлений до будь-яких сюрпризiв. Я побiг нагору, щоб забрати мою футболку i разом оглянув все навколо. Коли я пiднявся на другий поверх, я побачив, що всi кiмнати були переритi. Шафи були вивернутi, а столи розкиданi по всiй кiмнатi. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навiть подушки були розiрванi на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно мiг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цiй крамницi.
Глава 2. Тiнi густiщi там, де яскравiше свiтло.
Ми з Роджером оглянули всi кiмнати у крамницi та все ж таки помiтили слiди боротьби. Але зрозумiти що саме тут вiдбувалося було складно. Речi моi ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам подii, якi тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав менi на якусь рiч у кутку кiмнати. Коли я пригледiвся, то помiтив там величезну гаргуллю. Вона величаво висiла на стiнцi та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся вiд жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовiчноi казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кiгтями.
– Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.
Роджер пiдiйшов ближче та побачив, що на статуетцi мiсцями стерто пил.
– Чому вона так чиста? – Роджер.
– Джо попередив, що слiдкуватиме за ii чистотою сам, я не мав ii чiпати. – неважливо вiдповiв я.
– І ти не запитав чому? – зацiкавлено спитав Роджер.
– Вiн вiдповiв, що я моiми клешнями ii можна лише пошкодити, тож я не торкався до неi. – я.
Роджер обережно вивчав деталi гаргуллi, поки раптом не знайшов таемничу кнопку на ii заднiй частинi. Легкого дотика до неi вистачило, щоб стiнка, розташована поруч з лiфтом, почала повiльно опускатися. Виявилося, що там прихованi дверi. Роджер намагався зайти до лiфту, аби з'ясувати що ж за ними ховаеться. Але тiльки-но вiн вiдпустив кнопку, стiна знову пiднялася та закрила собою загадковий прохiд. Проте Роджер не опускав руки. За кiлька спроб йому вдалося з'ясувати, що варто звернути увагу й на iншi кнопки у самому лiфтi. Тож, алгоритм такий: натискаеш на кнопку позаду статуетки, а далi затримуеш палець на копцi у кабiнi лiфту. Тодi стiнка опускаеться вдруге. Ми поiхали вниз, i я замислився, скiльки ж ще таемниць мае у собi пiдвал крамницi. Адже Джо – людина не проста. Можливо, вiн разом з Ангелою втекли цим шляхом i iм нiчого не загрожуе?
Роджер дiстав лiхтарик та ввiмкнув його. Завдяки цьому ми знайшли вмикач. Але пiсля того, як кiмнату осяяло свiтлом, я вiдчув удар у потилицю важким предметом. Краем ока я помiтив, що Роджер отримав не менше. Тож, ми обидва втратили свiдомiсть…
Я прийшов до тями у лiжку, Ангела сидiла у крiслi поруч та читала книжку. З iншоi кiмнати до мене долинали уривку розмови Джо та Роджера. В моiх очах все пливло, я не розумiв де знаходжуся. Спроби пiднятися не дали результату, запаморочення повертало мене назад на подушку. Ангела вiдклала читання та пiдiйшла до мене. Приклавши долоню до мого лоба, вона запитала про мое самопочуття.
– Голова розколюеться. Що сталося? – я.
– У Джо в сховищi розставленi пастки для непрошених гостей. Одна з таких – вмикач свiтла поруч зi входом, для надто допитливих торкатися його – погана iдея. У потилицi вас вдарило двома кам'яними брилами. Дивно, що ви взагалi залишилися живими, бо вони встановленi так, щоб пробити череп. – Ангела.
– Так, дiйсно пощастило. Як там Роджер? – я.
– Вiн у нормi. Прокинувся трохи ранiше за тебе i вiдразу ж пiшов говорити з Джо. Це тривае вже 20 хвилин. Я в iхнi балачки не лiзу: сидiла, читала, чекала, поки ти прийдеш до тями. – Ангела.
– Це я зрозумiв, але чому ви з Джо тут опинилися? Що вiдбулося нагорi? – я.
– Я спала, а Джо займався своiми справами. Аж раптом хтось постукав у дверi. Старий у мить пiднявся до мене та наказав негайно збирати речi. Я взяла все, що встигла i ми спустилися сюди. А як ви здогадалися про ту кнопку на статуетцi? – Ангела.
– Це едина рiч у крамницi, до якоi Джо забороняв менi наближатися та, навiть коли треба було витерти пил, робив це сам. Їi Роджер помiтив, не я. – я.
– Зрозумiло. Залишайся поки у лiжку, тобi потрiбен час на вiдновлення. Ти не зголоднiв? Я дещо приготувала, доки ви були без свiдомостi. – Ангела.
– Нi, головний бiль надто сильний, до того ж, мене добряче нудить. Я, скорiш за все, надовго у шлунку не затримаю твою страву. – я.
– Добре-добре, вибач. Вiдпочивай, набирайся сил. – Ангела.
Я знову вiдключився. В моiй головi знову з`явився невiдомий чоловiк i коли я вирiшив побiгти за ним у полi, почався сильний землетрус. Не знаю напевно скiльки пройшло часу, але прокинувся я вiд поштовхiв Роджера, який наполегливо намагався змусити мене повернутися до реальностi. Вiн сказав, що все вже зiбрано й вже час iхати звiдси. Я розгублено пiднявся з лiжка, вдягнув одежу, що висiла на стiльцi, та пiшов до кiмнати, де на мене вже чекали Джо та Ангела. Старий посмiхався та пошепки розмовляв з нею. Я взяв свiй рюкзак та наблизився до них, але вони, посмiхнувшись менi, замовкли.
– Про що ви розмовляли? – здивовано запитав я.
– Та то таке, своi таемницi е, – з посмiшкою вiдповiла Ангела. Не хвилюйся, все добре.
– Як почуваеш себе, юначе? – запитав Джо.
– Я в порядку, але було б краще, якби кам'яна брила не врiзалася менi у потилицю. – з iронiею вiдповiв я.
– Ну пробач, завжди треба перестраховуватися. – з усмiшкою вiдповiв Джо.
Ми всi разом попрямували до виходу. Але це вже були iншi дверi, не тi, через якi ми сюди увiйшли. Джо сказав, що ми не будемо повертатися у крамницю. Там занадто небезпечно. Невiдомо хто саме тодi постукав у дверi, але вiн сказав, що в той день, на вулицi через зливу нiкого не було, тож очiкувати на приемний вiзит було б дивно. Тепер ми маемо поiхати з цього мiсця як надалi.
Ми вийшли у якусь печеру. Ангела та Роджер увiмкнули лiхтарi та пiшли попереду. Обережно оминуючи всi пастки Джо, ми пiдiйшли до виходу. Перед тим, як вiдчинити дверi, Джо дiстав свiтлострiл, Роджер i Ангела пiдготували свою зброю. Один я розгублено стояв поруч. Чому менi не дали жодного предмету самозахисту?
– А де мiй пiстолет? – обурено запитав я.
– Малий, тримай нiж. Якщо що, пiдеш у ближнiй бiй, – посмiхаючись, вiдповiв Джо.
Я, злегка ображено, обхопив рукоятку та чекав на наступнi кроки. Джо пiд'iхав до дверей, Роджер пiдготувався до виходу.
– На один, два, три, – сказав Джо. – Один… Два… Три!
Дверi рiзко вiдчинилися. Роджер, через перекид вперед, вискакуе назовнi та озираеться навколо. За ним вибiгае Ангела.
– Чисто, – шепоче Роджер.
Ми з Джо виходимо з печери та опиняемося на околицi мiста, бiля озера. Вже сутенiло. Легкий вiтерець подув менi в обличчя, ковток свiжого повiтря на повнi груди на секунду подарував менi спокiй.
– Швидко в машину, – роздратовано гаркнув Джо.
Ми пiдкорилися наказу. Роджев сiв за кермо, ми з Ангелою позаду, Джо, вiдкинувши вiзок, залiз на сидiння спереду.
– Не зважаючи на те, що зараз може статися, ми, без зупинок, iдемо до бару. Там вже спускаемося в надiйне укриття i за жодних обставин не вступаемо в бiй. Я впевнений, що тiнi зараз налаштованi вкрай агресивно. Всi втямили?! – Джо.
Ми схвально кивнули. Роджер завiв двигун, i ми зiрвалися з мiсця. У вiкнах проносилися вуличнi лiхтарi, а в наших – туга та смуток. Не дивлячись на те, що iхати нам залишалося хвилин 10, Роджер витискав максимум з цiеi автiвки, наче так намагався втекти вiд усього, що нависло над нами. Раптом ми помiтили чоловiка, який стрiмголов тiкав вiд тiней. Здавалося, вiн був зовсiм близько до порятунку, але в нас не було можливостi допомогти йому. Ми проiжджали повз у момент, коли вiн спiткувся та впав. У цю ж мить його накрили тiнi, тепер цей чоловiк не належав цiй реальностi. Як шкода, що ми не врятували його, i як тяжко усвiдомлювати, що у цьому свiтi бувають речi, якi ми не взмозi змiнити…
– Не дивись туди, юначе, ми б не змогли йому зарадити, – сказав Джо, помiтивши мiй погляд у дзеркалi заднього виду. Роджер пiдтримав його тяжким зiтханням, i ми продовжили iхати до бару.
– Ще трохи, – сказав наш водiй.
Раптом з-за рогу неочiкавано виiхала iнша машина. Вона рухалася зi страшною швидкiстю. Кров у моiх жилах завмерла. Я не мiг збагнути що вiдбуваеться, поки не розгледiв колiр авто – чорний. Чорний Форд Мустанг. Я лише встиг подумати, що виллеться все це у погану iсторiю, а вже за мить свiт навколо мене перекинувся з нiг на голову.
Та автiвка таки врiзалась у нашу, та з такою силою, що ми пролетiла на 10 метрiв вперед. Запаморочення змусило мене втратити свiдомiсть на кiлька секунд. Коли я отямився, то побачив мою подругу Ангелу, яка намагалася пробудити наших попутникiв – Джо та Роджера. Мое серце шалено закалатало, коли я зрозумiв, що ситуацiя пiд повним контролем незнайомцiв. Але нам було необхiдно термiново тiкати з мiсця аварii. Ми з Ангелою витягнули Роджера та Джо з перекинутоi машини. Роджер швидко отямився та пiдхопив за плече Джо, який i досi не розплющив очi, разом ми побiгли до найближчого бару. Я спиною вiдчував, що незнайомцi спостерiгають за нами. Це змусило мене рухатися ще швидше. Та поки ми намагалися якнайшвидше забратися звiдти, з автiвки, яка i стала винуватицею аварii, вийшли двое чоловiкiв у чорних костюмах. Один з них дiстав автомат та навiв прицiл на нас. І ми були б пририченi, якби не Ангела. Вона швидко дiстала пiстолет та вiдкрила вогонь першою.
– До бару зовсiм близько. Ангела, Данiель, не припиняйте. Нам треба дiстатися туди якнайшвидше, iнакше ми залишимося тут назавжди, – крикнув Роджер, кидаючи пiстолет менi.
Я пiймав зброю та почав вiдстрiлюватись вiд незнайомцiв по черзi з Ангелою, ми намагалися триматися Роджера. Кулi летiли й у наш бiк, але гучнi пострiли привабили тiней, i вони в мить скупчилися над ними. Я пiдхопив Джо за iнше плече, i ми швидко побiгли до бару. Дiставшись бару нам назустрiч, впевнено тримаючи свiтлострiл, вийшов бармен. Вiн допомiг нам вiдстрiлюватися, доки ми не опинилися всерединi. Бармен забiг одразу пiсля нас i зi словами: "Ви що, геть здурiли, роз'iжджати у таку годину?!", побiг за нашатирем. Ми змочили верветку та пiднесли до носа Джо. Вiн одразу отямився, глибоко видихнув та сказав:
– Бармен, усiм пива! За мiй рахунок! – Джо.
– Так, Джо, звичайно. Спускайтеся вниз, всi вже зачекалися, – вiдповiв бармен.
Вiн зачинив усi вiкна. Залiзна завiса зовнi почала опускатися, перед нами вiдкрився лiфт. Ми всi разом увiйшли всередину, а бармен, заскочивши в останню мить, натиснув на кнопку "Вниз".
– Чому ви так довго, Ро? – запитав вiн.
– Якщо коротко, то спочатку ми з Данiелем повернулися до крамницi, але Ангели та Джо там не було, ми знайшли iхне сховище, але пастки, якi там залишив Джо, зробили свою справу, нас знешкодили одним ударом. – Роджер.
– О, так це той самий Данiель? Онук Каспiя? Велика честь познайомитися з вами! Мене звати Алекс.
– Приемно познайомитись. І дякую, Алекс, що допомогли нам. – я.
– Та про що мова, це дуже поважна мiсiя – врятувати вас. Завжди радий! – Алекс.
– Приемно чути, дякую ще раз. – я.
– Так от, ми до тями прийшли вже у сховищi. Данiелю було важче, нiж менi, тож, поки вiн вiдновлював сили, ми не могли рушити з мiсця. А вже потiм ледве дiсталися сюди. – Роджер.
– Ото й пригода у вас сталася… Хто ж мiг бути у тiй машинi? – Алекс.
– Гадки не маю, Ал. Взагалi… – Роджер.
Дверi лiфту вiдчинилися. Весь штаб бiгав туди-сюди, кожен зайнятий своею справою. Але тiльки-но вони побачили нас, все завмерло. Ми зiбрали всi погляди, нiхто не розумiв хто ми, дехто навiть припинив жувати пончик. До нас пiдiйшла Мей та заявила всiм присутнiм:
– Вiтайте, онук Каспiя – Данiель, онука Фердинанда – Ангела. Вони з нами!
Промову зустрiли оплесками, вигуками та свистом. Всi почали радiти та нестримно вибухати вiд захвату. Навколо панував радiсний гомiн. Здаеться, цi люди чекали так довго, що навiть така маленька надiя, як наша поява, дала iм можливiсть хоча б трохи повiрити у диво. Роджер пiдiйшов до Мей, простягнув iй мою шовкову футболку та сказав щось iй на вухо. Мей миттево вихопила тканину з рук Роджера та попрямувала до якоiсь кiмнати. За хвилину до нас пiдбiгли лiкарi, всадили Джо у вiзок та вiдвезли до медпункту. Ми завмерли на мiсцi, очiкуючи на подальшi вказiвки.
– Все, досить, продовжуйте працювати, – сказав невiдомий чоловiк.
Роджер швидко пiдiйшов до нього та покликав нас. Ми разом зайшли у кабiнет цього незнайомця. Я одразу вiдчув, що у цьому примiщеннi зiйшлися незвичнi та темнi сили. Яскравi фарби на стiнах, книги про вбивць та книги з психологii, а також дивнi щоденники зi шкiряними обкладинками. Все це створювало атмосферу загадковостi, наче тут зберiгаються таемничi знання, якi не мають потрапити до рук чужинця. Мою увагу привернула коробка з непiзнаним артефактом, прикрашена незвичною символiкою. Але це було не все. У кутку стояла величезна штучна рослина, яка зовсiм не приховувала таемничiсть цього мiсця. Стiни, завiшанi плакатами Лейкерс, штучна рослина та дивна атрибутика – все це вочевидь не спiвпадало за настроем мiж собою, однак саме цей контраст приваблював та зачаровував. Проте, справжня таемниця цього кабiнету ховалася глибше та, не дивлячись на всi спроби господаря вiдволiкти гостей яскравими кольорами та сучасними офiсними меблями, я вiдчував як морок та зло пронизуе кожен закуток цього мiсця. Тут народжувалися мiсii, якi могли визначити долю всього свiту, неможливо було залишитися байдужим до цих вiдчуттiв.
Невiдомий сiв за стiл та назвався:
– Вiтаю ще раз, мене звати Едвард Голден. Я обiймаю посаду начальника вiддiлу безпеки Дробайла. У мiстi ви мене нiколи не побачите, я не виходжу нагору. Через це мене ще називають "Крiт", бо я завжди пiд землею. Ви, як я розумiю, вiдомi вже на все мiсто Данiель та Ангела? Радий познайомитися.
Вiн пiднявся та простягнув руку, аби закрiпити знайомство. Але вiн чомусь здаеться менi пiдзрiлим, на рiвнi передчуття, щось не дае менi розслабитися поруч з цим чоловiком, тож я не дуже охоче тисну йому руку. З награною посмiшкою, яку я вiдшлiфував ще в молодших класах, я повернувся на мiсце, спостерiгаючи за Ангелою, яка з цiлковитою довiрою та широкою посмiшкою стискае долоню Едварда Голдена. Лише на долю секунди вiн кинув на мене пiдозрiлий погляд, але я помiтив. Цей чоловiк стовiдсотково щось приховуе та, напевно, вiн зрозумiв, що я це розпiзнав. Менi здаеться, що я добре вмiю помiчати рiзнi мiмiчнi помилки людини, якi вона робить мимоволi. Можливо, через те, що я занадто довго тренував власнi м'язи обличчя, коли у школi хотiв приховати свое справжне "я", щоб нiхто не подумав, наче зi мною щось не так. Тодi менi здавалося, що краще приховувати емоцii. Хай там як, але цей чолов'яга точно щось недомовляв.
Розмова продовжилася нашими iсторiями, вiн уважно слухав, а коли коментував ту чи iншу ситуацiю, спостерiгав за моею реакцiею. Нiхто цього, звичайно, не помiтив. Своiми реплiками вiн намагався продемонструвати почуття гумору, шукаючи мiй погляд у цей момент. Зазвичай так роблять, коли хочуть виявити симпатiю до себе. Це легко перевiрити, варто лише сказати якийсь жарт у компанii та звернути увагу, хто у цей момент дивиться на тебе. Людина, яка прагне зблизитися з тобою, або вже близька тобi, мимоволi зверне на тебе свiй погляд. Тож, його дii були менi зрозумiлi. Я не витримав, пiднявся з-за столу та сказав:
– Що ти приховуеш, Кроте?
Нiхто не очiкував такого, нависла тиша. Я вiдчував на собi здивованi погляди. Едвард поправив краватку, ковтнув слину та з-пiд лоба подивився на мене. Та за мить його погляд пом'якшав i, посмiхнувшись, вiн вiдповiв:
– З чого ти взяв, що я щось приховую? – Едвард.
– Дiйсно, Дене, ти чого?… – запитала Ангела.
– Не намагайся мене обдурити, я спостерiгав за тобою увесь цей час, ти вочевидь намагаешся щось приховати. – стрiмко вiдповiдаю я.
– Мабуть хлопець втомився пiсля насиченого дня. Мiс Нiклз, моя секретарка, вiдведе вас у кiмнату вiдпочинку. – з посмiшкою говорить Едвард.
– Не втомився я. Ви всi взагалi бачили його посмiшку? Або його погляд? Вiн побачив нашу мапу та у нього очi засвiтилися прямо. Вiн цiлком може бути реальним кротом, навiть його прiзвисько викликае в нього усмiшку, наче вiн знущаеться з нас. – схвильовано говорю я.
Вiн знову пiднявся з-за столу, зiтхнув та сказав:
– Якби я був кротом, то пожертував би я своiми ногами заради допомоги моiм товаришам, коли ми билися з тiнями? – Едвард.

Вiн пiдняв штанину та продемонстрував протези.
– Гарне шоу, мiстер Голден. В мене питання до тебе, Роджере: як давно вiн керуе вами? Ви бачили його становлення? Тут взагалi е хтось, хто пам'ятае його призначення на посаду та як вiн тут опинився? – iстерично говорю я.
– Нi, Данiеле, я потрапив сюди пiзнiше, мiстер Голден вже був тут начальником. – спокiйно вiдповiдае Роджер.
– Не пiдозрiло? Добре, давайте вийдемо з кабiнету та запитаемо у iнших спiвробiтникiв. Може, хтось згадае коли його призначили? – продовжую в тому ж дусi я.
– Зупинiть цього невгамовного хлопця, вiн вочевидь не в собi. Напевно, втомився, – спокiйно сказав Голден.
Я вiдчиняю дверi, та незважаючи на спроби втримати мене, вибiгаю з кабiнету. У метушнi вишукую поглядом бодай якогось агента середнього чи похилого вiку. Але всюди молодь. Лише у кутку я момiтив стареньку жiнку, яка мила пiдлогу. Я пiдбiг до неi та сказав:
– Вiтаю, ви давно тут працюете? – стрiмко питаю я.
– З початку iснування органiзацii, хлопче. А що ти хотiв дiзнатися? – спокiйно вiдповiдае бабуся.
– Чи пам'ятаете ви день, коли мiстера Голдена призначили на посаду? – я.
– Хто такий мiстер Голден? – здивовано питае вона.
– Ваш керiвник. Чоловiк, який втратив обидвi ноги, коли захищав своiх друзiв вiд тiней. – голосно говорю я.
– У нас таких немае, ми працюемо без керiвництва вже дуже давно. – спокiйно вiдповiдае бабуся.
– З якого часу? – питаю я.
– Вiдтодi як Каспiй та Фердинанд пiшли. Я приходила на роботу та завжди спостерiгала за наростаючим хаосом, нiхто вiддiлом не керував. Це велика вiдповiдальнiсть, а смiливцiв нинi не багато. – вiдповiла вона.
– Але ж е мiстер Голден. – з iстеричним тоном говорю я.
До мене пiдiйшли два хлопця у чорних костюмах, схопили мене за руки та повели у невiдомому напрямку. Коли я проходив повз Ангелу, вона лише спантеличено дивилася на мене, натякаючи, що не вiрить у моi здогадки.
– Йому варто вiдпочити. Дуже втомився, – повторював мiстер Голден.
Мене затягли в якусь камеру для заарештованих. Тут панувала нежива атмосфера: сiрi стiни та бiла стеля. Єдиною прикрасою у примiщеннi була картина з зображенням вiкна та сонця. Але це лише пiдкреслювало вiдчай та посилювало вiдчуття ув'язнення. Навiть лампочка, яка висiла в кiнцi кiмнати просто на дротi, виглядала для мене загрозливо та зловiсно. Дверi з вiконцем та гратами нагадували, що мене позбавили свободи, i я не зможу вийти з цiеi камери за власним бажанням. Я знову замислився, як трапилося, що нiхто, окрiм мене, не помiтив нiчого пiдозрiлого у цьому чоловiковi? Вiн точно не мае благих намiрiв.
Я влiгся в лiжко та втулив погляд у стелю. Я вiдчув, що все втрачено. Голову сповнювали сумнiви та роздуми про те, що дiйсно нiхто не розгледiв справжне нутро цього мiстера Голдена, i я тепер не маю жодних шансiв на порятунок. Ця кiмната стала символом безвихiддi та вiдчаю. Я вiдшукав у своiх штанях блокнот та почав перегортати сторiнки, одну за одною, доки у самому кiнцi не натрапив на такий запис: "Не вважай, що я дурна, це просто образ для вiдводу очей. Так нiхто не зможе зрозумiти, про що я думаю насправдi. Ангел А".
Це повiдомлення мене трохи заспокоiло. Я не зiйшов з розуму i не единий, хто помiтив темну сторону у цiй iсторii, але вона зараз там, у центрi подiй. Я мав вигадати план, щоб мене випустили звiдси. Тож, перше, що спало менi на думку – пiдiграти iм. Нехай вважають, вiд стресу в мене сталося помутнiння свiдомостi, а все що я сказав – дiйсно повна маячня.
Я прокинувся вiд сильного гуркiту за моiми дверима. Коли вони вiдкрилися, на порозi стояли Роджер, Ангела та Мей у повному озброеннi. Мовчазним жестом вони дали зрозумiти, що менi треба швидко виходити. Я пiдiрвався та вибiг з камери. Ми попрямували до наступних дверей, але тут вже нас чекав охоронець, який намагався зупинити втiкачiв. Проте Мей випередила його, вона влучно кинула нiж та поранила здоров'ягу в плече. Вiн впав на землю, звiльнивши нам шлях до свободи. Вiв нас за собою Роджер, вiн знав якийсь другий вихiд. Ми поспiхом хапалися за ручки кожноi з дверей, аби знайти потрiбну, але за цим послiдувала гучна сирена, i бiльшiсть дверей заблокували. Ми продовжували шлях червоно-чорним коридором, мое серцебиття з кожним кроком посилювалося. Ангела, яка зазвичай здаеться спокiйною, тепер також напружена, ii очi вишукують небезпеку у кожному кутку, але Роджер впевнено просувався вперед. Ця рiшучiсть викликала сподiвання, що все вдасться i немае приводу для хвилювання, бо вiн знае що робить. Та неочiкувано, у повнiй пiтьмi, перед нами з'являеться ще один агент з автоматом у руках. Вiн напрявляе зброю у наш бiк та тягнеться до мiкрофону, щоб сповiстити iнших про вдалу знахiдку. Ми стали посеред коридору, не розумiючи, що робити далi. Кожна секунда спливала на наших запiтнiлих обличчях. Хвилювання всерединi пiдсилювала сирена яка постiйно лунала у вухах. В моiй головi не спливае жодного плану як ми виберемся звiдси, але позаду хтось вдаряе його по головi чимось важким, i вiн втрачае свiдомiсть. Як виявилося, бабця ще мала чим здивувати, не дивлячись на вiк. Вона пiдiбрала його автомат та повела нас далi. Всi разом ми побiгли до виходу, який вже виднiвся на горизонтi, але едина проблема – кодовий замок на дверях.
– У нас занадто мало часу, хтось знае код? – питаю я.
– Нi, я думав, що тут звичайний вихiд, хто вигадав цю систему з кодом на дверях? – вiдповiдае Роджер.
У цей час Мей та старенька прикривали нашi спини вiд можливоi небезпеки. Ангела задумливо ходила зi сторони в сторону, намагаючись знайти вирiшення. Я дiстав зi свого рюкзака все, що там було: записи зi щоденника, мапи, ще одну шовкову футболку, кiлька олiвцiв та сiрники.
– Ангела, стiй! Вiзьми мапу свого дiда та подивись уважно на цифри. – сказав я.
Ми розгортаемо мапу та порiвнюемо координати, згадуючи, що це координати Дробайла.
– І що в цьому такого? – питае Ангела.
– Ти не помiчаеш? Цифри не могли записати з першого разу, наче щось заважало iм. – позначаю я.
Ангела взяла сiрники та пiдсвiтила мiсце пiд своею мапою. Там, де вказанi координати, з'явилися двi цифри: 9 та 3. Я повторив цi дii зi своею мапою, в мене з'явилися двi одиницi.
– Ти генiй! – захоплено вигукнула Ангела.
– Роджер, 9, 3, 1, 1. – сказав я.
Вiн ввiв iх знайдений код, але марно.
– Спробуй 1, 1, 9, 3. – Ангела.
– Знову не те. – Роджер.
– Ми не знаемо комбiнацiю… – констатуе Ангела.
– Твiй дiдусь згадував хоча б про якусь точну дату у його життi? Значущу дату. – Роджер.
– Нi… Не знаю, я зараз не згадаю. Та i яке взагалi це може мати значення? – Ангела.
– Почекайте, менi здаеться, я знаю! Роджер, 1, 9, 3, 1. – я.
– Так, пiдходить! – Захопливо вiдповiдае Роджер.
Код спрацював i нас зустрiла ще одна кiмната. Ми швидко закрили за собою дверi.
– Як ти здогадався? – запитав мене Роджер.
– Я згадав, що дiдусь колись розповiдав менi про його знайомство з товаришем у 1931 роцi, i що вiн став для нього единим справжнiм другом на все життя. Цю дату я й зiставив з цифрами на мапах. – я.
– Пощастило, що хоч якась дитина слухала свого старого. Інколи вони розповiдають дiйсно важливi та потрiбнi речi,– вiдповiла Мей.
– Гей, погляньте що тут е. Це не тiльки другий вихiд з будiвлi, це ще й якась кiмната з останнiми розробками органiзацii. – Роджер.
Ми огледiлися. На стiнах висiли автомати, яких не було навiть у охоронцiв. Якась невiдома модель. На столах, у пилу, лежать незрозумiлi записи. Я взяв один з папiрцiв та дмухнув на нього, тепер слова стали чiткiшими, бiльше того, я впiзнав почерк мого дiдуся: "День 232. Ми разом з Фердi розробляемо унiверсальний автомат. В основi – схема наших iнженерiв, якi у роки вiйни створили для нашоi армii кращий у свiтi автомат Томпсона. Головнi деталi ми замiнили на розсiювач променя, а також додали фокусувальник. Минулий досвiд показав, що при великiй кiлькостi тiней, розсiювач допомагае швидше знищити iх, але швидко витрачае енергiю. Також ми зробили спецiальний прицiл, який пiдсвiчуе тiнь, i тепер, якщо вночi ми втратили лiхтарик, завдяки цiй розробцi ми все одно зможемо зорiентуватися та вистежити тiнь.
– Це не просто автомати. Це розробки, якi велися у закритому мiсцi, подалi вiд чужих очей, – сказав Роджер.
– Так, ми вже впевнилися в цьому, генiй, – прокоментувала Мей.
– Чого ти постiйно намагаешся мене принизити перед усiма? – з легкою образою питае Роджер.
– В жодному разi, наш маленький генiй. – з iронiею вiдповiдае Мей.
Вони розiйшлися у рiзнi сторони кiмнати. Ангела пiдiйшла до мене та сказала:
– Вони в стосунках? – Ангела.
– Я не знаю, але Роджер точно закоханий у Мей. – я.
– Так, вона в нього також. От дивнi… Наче дорослi, а ведуть себе, як дiти. – Ангела.
– На то вони й дорослi, щоб iнколи бути дурними. – я.
До нас пiдiйшла старенька та сказала:
– Можливо, ця рiч також допоможе вам.
Вона вклала менi в долоню ключ та вказала на зачиненi дверi. Я пiдiйшов до них та просунув ii подарунок у замкову щiлину. Коли я повернув ключ, стiни бiля дверей зробили оберт на 180 градусiв. Всерединi висiла зброя, броня, фотографii та якiсь списки. Я увiйшов у таемну кiмнату та побачив кабiнет з двома столами.
– Стiл мого дiда праворуч, – каже Ангела.
– Чому? – я.
– Подивись, там прапор Борнвудса. – Ангела.
– Я не знав як вiн виглядае. Значить, мiй дiд працював злiва. Оглянь ящики стола. – я.
Ангела поспiшила у праву частину кiмнати, але неочiкувано пiдсковзнулася та впала прямо бiля столу. Я пiбiг до неi.
– Сильно вдарилася? – схвильовано питаю я.
– Нi, все добре, але подивися на напис на пiдлозi. – Ангела.
– Не можу розгледiти, надто темно, пiдсвiти. – я.
Роджер за мить опинився поруч iз ввiмкненим лiхтариком. Я прочитав: "Не вiрь тому, хто сидить за великим столом. Одного разу виявиться, що за його посмiшкою ховаеться головний демон".
– Що це може означати? – питае Ангела.
– Гадки не маю. Мiг вiн це написати про мого дiда? – я.
– Може, i пiд столом злiва е якiсь слова? – Ангела.
Я побiг у iнший бiк кiмнати. Дiйсно, напис тут також був: "Головний демон у нашому офiсу. Не вiр тому, хто сидить за великим столом".
– А що я казав! Це Голден – крiт! Ви всi вважали, що я збожеволiв.
– Ми вже давно це знали, але ти каталiзував ситуацiю. Недоумок, – висказалась Мей.
– То ви все знали й мовчали? – питаю я.
– Звичайно. Ми намагалися потихеньку все з'ясувати, але вiн дуже добре вмiе знищувати своi слiди, – сказав Роджер.
Я здивовано витрiщався на всiх присутнiх i не мiг збагнути, що взагалi вiдбуваеться. Виходить, Роджер не дурень, яким прикидався, а доволi розумний чолов'яга. Значить, i в якостi агента вiн був досить успiшним.
Ангела продовжила оглядати стiл свого дiдуся, я зайнявся тим самим, але з протилежноi сторони кiмнати. Мей тим часом збирала зброю зi стiн, якi нам вiдкрилися, а Роджер дослiджував лабораторiю. Перше, на що я натрапив, заклеений конверт з написом: "Прочитай це, коли розпiзнаеш хто зрадник". Я одразу розiрвав папiр i побачив продоження послання: "Ти здивований, вiрно?" Ангела, як виявилось, також вже тримала у руках схожу знахiдку. У ii конвертi значилося наступне: "Ми знаемо, що ви з Данiелем швидко впiзнали його". Нашi погляди зустрiлися, було очевидно, що нашi дiдусi передбачили те, що вiдбуваеться зараз.
– Це все чудово, дiду, але пiдкажи, що нам робити далi?! – викрикнула Ангела.
– Я думаю, нам слiд придивитися уважнiше до всiх речей тут, вочевидь, вони все дуже ретельно приховували. – уважно вiдповiдаю я.
– Чудово, дiдусю, дякую! Все життя мрiяла про те, щоб вирiшувати твоi загадки. – з iронiею говорить Ангела.
Я вийшов з прихованого кабiнета i побачив, що Роджер жестом закликае мене пiдiйти. І не дарма, вiн показав менi, що це не мала кiмната яка вказана на планi евакуацii, а цiлий мiнi штаб i звiдси е вихiд, а точнiше виiзд. Бiльше того, був i автомобiль. Вдосконалений Форд з повним баком бензину. У багажнику ми знайшли запаси iжi, батареi для зброi, iнструменти та багацько наборiв для виживання. Окрiм того, два заряджених свiтложектора. На мить всерединi мене замайорiла надiя: це наша можливiсть поiхати звiдси назавжди та забути про все, що вiдбувалося, але цi мрii довелося вiдкласти. Старий Джо й досi знаходився там, тож, навiть якщо нам вдасться виiхати звiдси, повернутися таки доведеться. Ми зiбрали знахiдки в сумки, закинули iх у салон автiвки та Роджер спробував завести двигун. Марно.
– Може вiдкриеш капот, любчику? – спитала бабуся.
Поки ми чекали на пасажирському сидiннi, вiн вийшов та вiдкрив капот. Як виявилося, там його чекала записка: "Спочатку перетвори тут все на попiл, вони не повиннi отримати бодай якусь iнформацiю. Лише потiм пiд'еднай акумулятор та виiжджай".
– Вони навiть це передбачили, – тихо сказав Роджер.
– Що там, Родж? – обiзвалася Мей.
– Мей, вiзьми канiстру з бензином. Ми маемо тут все знищити, це iхне прохання. – Роджер.
Мей без зайвих питань залила вогненебезпечною рiдиною все навколо та кинула па пiдлогу запалену запальничку. Вогонь за секунду охопив примiщення.
– 
Гарно… – захоплено сказала Мей, сiдаючи в автiвку. Я вмостився поруч, i Роджер нарештi завiв двигун. Ми на повнiй швидкостi виiхали з палаючоi будiвлi. В вiкно я бачив, як заднiй вихiд вiддаляеться, а все, що колись створив мiй дiдусь та його друг, поступово перетворюеться на згарище. У моiй пам'ятi спливли спогади про часи, якi я провiв зi своiм старим. Починаючи з мого раннього дитинства, ми часто залишалися разом. Дiд часто перевiряв моi вмiння та навички за допомогою рiзних задач на логiку. Я вважав це звичайною грою, але тепер я розумiю, що так починалася моя пiдготовка до чогось бiльшого. Моя голова просто вибухала вiд думок, якi я не був здатен упорядкувати та втримати. Я згадував кожну зустрiч з дiдусем та всi нашi прогулянки. Зазвичай, вони були дуже активними: ми долали перешкоди, вирiшували загадки, знаходили новi маршрути. На столi в тому кабiнетi я навiть помiтив один з ребусiв, який нам не вдалося вирiшити разом, мабуть вiн забрав до себе та намагався зробити це сам. Згадав, колись вiн дав менi кубик Рубика та сказав, що я нiколи не зможу зiбрати його. Та я впорався за 3 днi. Також одну з наших прогулянок парком де вiн сказав менi слова, якi тодi я не зрозумiв, але тепер все стало на своi мiсця: "Данiель, одного разу ти зустрiнеш ангела, який допоможе тобi вирiшити всi загадки". Тепер я дивлюсь на Ангелу, яка сидить поруч зi мною, i питань стае все бiльше. Як дiдусь мiг знати, що все станеться саме так? Це ж була випадкова зустрiч. Інодi, менi здаеться, життя рушить нашими думками i мрiями не так як ми того хочемо. Ми дуже часто мрiемо про щось, навiть не задумуючись про те, що коли це вiдбудеться, що буде далi. Я мрiяв виiхати з мiста i розпочати нове життя, не те, що було у мене ранiше, навiть гадав, що можу змiнитись. Мiй дiдусь нiби пiдштовхнув мене за своiм планом. Згадую, як ще в дитинствi казав йому, що коли виросту, хочу бути як вiн, з такими ж пригодами. У нього була така жага до життя, вiн менi здавалось пробував усе. Я чув його iсторii i кожного разу думав, одна людина, а цiла пригода. В рiзнi моменти життя зустрiчаеш людей, чуеш iхнi iсторii i думаеш, нiчого собi, яка цiкава доля, як вiн переживае ту чи iншу подiю, а потiм оказуешся в машинi яка стрiмко летить з секретноi штаб-квартири дiдуся i розумiеш, що якщо у тебе i будуть онуки, то вони точно тобi не повiрять.

Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «Литрес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/chitat-onlayn/?art=70653472?lfrom=390579938) на Литрес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.